Як розповів мені якось у розмові Любомир Антонович, він і сам достеменно не знає дати свого народження. У його метриці вказано 1 березня, у батьковому паспорті – 25 лютого, у шкільних свідоцтвах малого Любомира – 2 лютого. Зате з місцем народження все зрозуміло – місто Рогатин тодішнього Станіславського воєводства.
Познайомилися ми з академіком уже давніше, до знаного в Україні фахівця з нефрології (ниркові захворювання) привела мене необхідність допомогти близькій людині. З першої зустрічі в Києві зрозумів, що це не лише висококваліфікований лікар, але й чуйна, добра, відкрита до чужого горя людина. Якби не відчував певної дистанції між нами – все ж таки медичне світило! – охоче написав би, що відтоді наша дружба не переривається. Тому скажу скромніше: за всякої нагоди стараюся провідати Любомира Антоновича чи то в столиці, чи в його рідному Рогатині, запрошую його з родиною до себе в Коломию, в Карпати.
Без сумніву, у нас є багато чуйних, доброзичливих лікарів. І багато з них могли б повторити вслід за головним нефрологом МОЗу: «Ловлю себе на тому, що в лікарні дедалі частіше дивлюся на хворого як на людину. Тому хвилююся, глибше сприймаю його страждання». Це слова зі щоденника, уривки з якого Л. Пиріг помістив у своїй недавній книжці «День за днем… Рік за роком…», виданій у київському видавництві «Світ успіху». Проте навряд чи багато лікарів публічно призналися б вслід за ним ось у такому: «Сьогодні я заробив 10 крб. Медсестра попросила, щоб я проконсультував двох жінок, і всунула мені в кишеню гроші. Не хотів брати, соромно, але подумав, скільки зможу придбати поштових марок. І взяв». Цей запис зроблено далекого 1965 року.
Мушу сказати, що пристрасть до колекціонування марок – не єдина, яка вирізняє Любомира Антоновича з-поміж його колег. Він ще й палкий прихильник художньої літератури, музики, театру, сам талановитий публіцист… Причому і палкий прихильник, і вимогливий цінитель. Бориса Олійника, наприклад, оцінює як поета від Бога, який має в душі сентименти до дитячих літ. Чи не тому не може зректися поет сентиментів до комуністичної ідеології, якою він, як і всі діти східної України, був одержимим? Отож тому й заявив, виступаючи раніше з трибуни Ради Європи, про недопустимість засудження злочинів комунізму. Засуджувати, мовляв, треба не комунізм, а окремих осіб. Або враження Пирога від «Фуку» Є. Євтушенка. Так, це бестселер, погоджується. Однак талант тут поєднується з нещирістю, демагогією. Чи до снаги брати поетові на свої плечі світову скорботу? «Двічі згадав, – підсумовує прочитане, – про українців-запроданців».
Не один раз мав я чудову нагоду переконатися, що доктор медичних наук, член-кореспондент НАН України Л. Пиріг – один з тих українських патріотів, для яких питання мови, культури народу були визначальними. У Києві ще за глибоко радянських часів розмовляв тільки по-українськи, будучи майже єдиним високопоставленим столичним лікарем, який не відцурався рідної мови. Цілком закономірно, що з проголошенням незалежності наш краянин аж ніяк не став осторонь розбудови нової держави, рогатинці обрали його народним депутатом тоді ще УРСР. Як оцінює перше скликання Верховної Ради? Процитую згадану вже книжку «День за днем… Рік за роком…»: «Після відставки І. Юхновського з посади 1-го віце-прем’єра…зняли з посади міністра економіки В. Пинзеника, залишивши поки що на посаді віце-прем’єра. Галичани не можуть спрацюватися з бандою спекулянтів і корупціонерів».
Не надбав Любомир Пиріг за своє життя ні дорогих авто, ні палаців з високими парканами, не на те спрямовував і спрямовує він дані Богом таланти. А тому цілком заслуговує, як на мене, належати до еліти нашої української нації. Зрештою, це думка не тільки моя, а багатьох шанованих людей.
Тож з роси і з води Вам, шановний ювіляре!
Юрій КОЗЛАН, Коломия