Сергій Дідич, 44 роки (cело Стрільче Городенківського району). Загинув 18 лютого 2014 року на Кріпосному провулку.
"Ця влада, здається, непорушною. Але ми маємо бути як вода, шукати щілинки, щоб потрапити в стіну, в систему нарешті зруйнувати її. Навіть ціною власного життя".
Такі слова сказав свого часу захисник Майдану, нині Герой України Сергій Дідич, життя якого обірвала беркутівська граната, забравши у дітей батька, у жінки чоловіка, у батьків та України кращого сина.
Маленький Сергійко жив з батьками та молодшою сестричкою в Городенці, там ходив до школи. Батьки працювали в будівельній організації. Коли одружився, рідним селом стало село Стрільче, де Сергій побудував будинок, і разом з дружиною Галиною та двома дітками Андрійком та Ірочкою звили сімейне гніздо. Працювали у місті, діти вчилися там же.
Сергій дуже любив дітей, їхні імена обирав сам. Батько радо водив їх в гори, брав їхні класи в експедиції. Карпати були справжнім тілесним та духовним задоволенням для чоловіка, ця любов зародилася ще в дитинстві, коли Сергій відвідував шкільний геологічний гурток. Цікавився географією, геологією, згодом туризмом. Щороку брав участь у туристичних змаганнях, походах. Добре орієнтувався на місцевості, вміло зав'язував вузли тощо. Також брав участь у Всеукраїнських змаганнях з геології. Такого роду любов до землі більше проявилася у зрілому віці, коли Сергій з дружиною взялися створювати власний бізнес.
Маленький Сергійко жив з батьками та молодшою сестричкою в Городенці, там ходив до школи. Батьки працювали в будівельній організації. Коли одружився, рідним селом стало село Стрільче, де Сергій побудував будинок, і разом з дружиною Галиною та двома дітками Андрійком та Ірочкою звили сімейне гніздо. Працювали у місті, діти вчилися там же.
Сергій дуже любив дітей, їхні імена обирав сам. Батько радо водив їх в гори, брав їхні класи в експедиції. Карпати були справжнім тілесним та духовним задоволенням для чоловіка, ця любов зародилася ще в дитинстві, коли Сергій відвідував шкільний геологічний гурток. Цікавився географією, геологією, згодом туризмом. Щороку брав участь у туристичних змаганнях, походах. Добре орієнтувався на місцевості, вміло зав'язував вузли тощо. Також брав участь у Всеукраїнських змаганнях з геології. Такого роду любов до землі більше проявилася у зрілому віці, коли Сергій з дружиною взялися створювати власний бізнес.
Сергій та Ганна з 9 по 10 класи були однокласниками, окрім спільних шкільних уроків, ходили разом у походи. Зовсім скоро пролунав останній дзвінок, Сергієві вручили срібну медаль і продовжувати своє навчання хлопець вирушив до Вищого одеського інженерно-морського училища, на факультет своєї мрії – судноводійський. Так минав рік, допоки не відбулася зустріч з однокласниками, після якої Сергій почав листуватися з майбутньою дружиною Галиною. Листувалися і під час служби, яку Сергій ніс у Прибалтиці.
Після повернення з армії чоловік вирішив кардинально змінити напрям свого навчання, тож вступив до Львова на підготовче відділення економічного факультету. А за рік молода пара побралася. Усе подальше життя дружина була поруч з Сергієм, як під час мирного життя була плечем і підтримкою, а в революційні часи покинула домашні справи і стала справжнім тилом для свого чоловіка.
Їм надали сімейний гуртожиток, де подружжя провело два щасливих роки з маленьким Андрійком. Згодом знайшлася робота у Городенківській податковій, тож останні два курси Сергій провів на заочній формі. Певний час працював бухгалтером у відділі юстиції, і коли зрозумів, що така робота не за покликом серця, разом з дружиною створили регіональний центр розвитку сільського туризму, пізніше серйозно захопився рафтингом, тобто розвивав туризм у всіх його сферах. "Він так цього хотів, жив цим, любив це. Ми взяли кредит, купили човен, спорядження і справа пішла", – розповідає Галина.
Беручись за будь-яку справу, Сергій відповідально її виконував, працював для людей, не для власного блага. Саме тому люди обрали його депутатом на останньому скликанні від партії "Свобода".
"Чи розчарувався він, будучи політиком? У жодному разі! Справа в тому, що коли ти відповідаєш, ти організовуєш, то в чому розчаровуватися, хіба в собі, у власних похибках? Він розумів: змінювати країну можна тільки через партію. Коли в тебе є ідея, спільники, які тебе підтримують, відстоюють права, втілюють плани у життя, тоді іншого шляху немає. Він хотів змінити країну на краще, тому ми стали партійними людьми, вважали, що зможемо дати щось країні", – продовжує дружина.
Через власні переконання і бажання залишити свій слід в історії країни, Сергій Дідич поїхав на Майдан ще тоді, коли він розпочинався на Європейській площі. А вже з 7 грудня по 18 лютого разом з дружиною жили життям Майдану. Загалом Сергій побував там тричі, з перервами по 3–4 дні.
Як тільки подружжя прибуло в Жовтневий палац, Сергій з першого дня взявся виконувати обов'язки майданівця. "Мешканці Жовтневого палацу" повинні були ходити на судові засідання, відстоювати людські права, підтримувати засуджених революціонерів та їхніх родин тощо. Окрім щоденних обов'язків, майбутній Герой України проявляв організаторські здібності у керуванні івано-франківською сотнею.
"У той час Сергій показав себе як справжній провідник, вів у бій свою сотню", – розповів Руслан Андрійко. Сергій не сумнівався у своїх рішеннях, приймав їх швидко та якісно. Якщо в мирному житті його обрали депутатом, у буремному, без сумніву і одноголосно, сотником Самооборони, згодом координатором групи "Захід".
Перед смертю Сергій Дідич дав інтерв'ю газеті «Репортер», в якому розповів, що очікує від Революції Гідності: "Будь-які зміни – це рушійна сила суспільства. Я давно навчився не оцінювати події як негативні чи позитивні. Будь-яка подія дає досвід. Нинішні спричинені тим, що люди хочуть змін. Адже ми досі ходимо по колу. А зміни – це розвиток".
Один із активістів Василь Грицанюк розповів, що в ході мирної акції, яка відбулася 18 лютого, Сергій вів свою сотню до Верховної Ради. Коли беркутівці обстрілювали людей, його було втрачено з поля зору. Коли знайшли, то ледве впізнали: обличчя було спотворене гранатою, залите кров'ю, тільки по чорних рукавицях та статурі зрозуміли, що померлий – Сергій Дідич.
Він повстав проти разючої несправедливості, насилля, віддав найцінніше – своє життя заради нової України. Його ім'я звучатиме реквіємом на устах українців.
Перед смертю Сергій Дідич дав інтерв'ю газеті «Репортер», в якому розповів, що очікує від Революції Гідності: "Будь-які зміни – це рушійна сила суспільства. Я давно навчився не оцінювати події як негативні чи позитивні. Будь-яка подія дає досвід. Нинішні спричинені тим, що люди хочуть змін. Адже ми досі ходимо по колу. А зміни – це розвиток".
Один із активістів Василь Грицанюк розповів, що в ході мирної акції, яка відбулася 18 лютого, Сергій вів свою сотню до Верховної Ради. Коли беркутівці обстрілювали людей, його було втрачено з поля зору. Коли знайшли, то ледве впізнали: обличчя було спотворене гранатою, залите кров'ю, тільки по чорних рукавицях та статурі зрозуміли, що померлий – Сергій Дідич.
Він повстав проти разючої несправедливості, насилля, віддав найцінніше – своє життя заради нової України. Його ім'я звучатиме реквіємом на устах українців.