Для мешканця села Товмачик Андрія Грицака рідною стихією завжди були і залишаються гірські висоти. На високогір'ях Карпат він знає кожну вовчу стежку, кожен плай і кожну полонину. Зі шкільних років «заразився горами», як сам каже. На рівнинах довго не витримує. Тому й роботу собі підшукав відповідну, аби ближче до хмар і подалі від суєти – від 2010 року працює техніком-метеорологом на метеорологічній станції Пожижевська, що неподалік Говерли. Не раз потрапляв під зливи, шаргу й град. Не лякався. Лякатися почав інших «градів» за тисячу кілометрів від рідних полонин...
– Я за натурою – людина дуже миролюбна, – розповідає Андрій, – толерантний до кожного. Завжди вважав, що кожна людина має право відстоювати власну позицію. Не можу похвалитися, що був активним українським патріотом. А після Майдану щось у мені перевернулося. Коли почалося бойове протистояння на Донбасі, стала переслідувати і не давати спокою думка: ці вояки колись повернуться до мирного життя, я можу з ними перетинатися. І як буду їм дивитися в очі?.. Довго не вагався, заявився до сільради в своєму Товмачику, там сказав, що хочу йти воювати, хоч не служив навіть в армії, заповнив анкету і повернувся додому. За тиждень зателефонували з військкомату, аби прийшов за повісткою на мобілізацію. Мамі збрехав, що мене самі знайшли й викликали. Що їй залишалося робити? – Просльозилася й відпустила.
На початку серпня 2014-го укомплектована група мобілізованих відправилася з Івано-Франківська до Мукачевого. 26-річного юнака записали до 128 батальйону гірсько-піхотної бригади у роту вогневої підтримки. На полігоні поблизу Ужгорода новобранців навчили стріляти. Ото й уся мілітарна наука. За Андрієм закріпили автоматичний станковий гранатомет АГС-17.
Наприкінці серпня виїхали в зону АТО, місто Попасна. Там розташувалася база. Частина роти подалася до Дебальцевого на підтримку 101-ї бригади, яка охороняла штаб сектора, друга частина, у складі якої перебував Андрій, вийшла до села Нікішине. Це село – територія «нуль» (безпосередній бойовий контакт з ворогом). Мирного населення там уже не було, усі помешкання зруйновані. Жодної тобі лінії розмежування з бойовиками, жодного орієнтиру. Дві вулиці контролювалися нашими вояками, всі інші – ворогом. Куля могла надлетіти звідусюди, з будь-якої розвалюхи. Постійні ближні сутички й перестрілки тримали нерви у постійній напрузі.
Підрозділ Андрія почав зазнавати невиправданих утрат… Аби даремно не гинули воїни, поступила команда малими групами рухатися до села Рідкодуб. Пересувалися уночі полем. Біля села хлопці отаборилися у покинутому адміністративному будинку при колії. Прийшла недобра звістка, що вони з усіх сторін оточені. За пару десятків метрів – сепари.
«Тиснуть на психіку, кепкують, лякають: «Здавайтесь пока не поздно. Етой ночью не ми будєм работать, а спецура», – малося на увазі, що вночі по нас будуть працювати російські специ, а не озброєна й обкурена голота...»
Перспектива вимальовувалася дедалі менш привабливою. А тут якраз надійшло повідомлення, що бойовики підбили наш БМП. Андрій з групою охочих зголосився їхати на допомогу на другому броньовику...
Той морозний зимовий день молодий чоловік пам'ятатиме, допоки живе.
[button color="" size="" type="square_outlined" target="" link=""]"Ми всі вискочили по один бік броньовика, а Андрюха Прошак з Івано-Франківська – по другий, якраз під кулі. Я підповз до нього, він лежить без свідомості. Одну руку запихаю йому під шалик, хочу намацати пульс, другою рукою відстрілююсь. Чую, як за коміром б'є кров, – йому влучили в шию... Там ми його неживого й залишили, бо мусили підібрати поранених. Вже коли приїхав додому у відпустку, почув по телевізору, що Андрія Прошака ховають з почестями в Івано-Франківську..."[/button]
Не доїхали якихось 20-30 метрів. Ворожий снаряд влучає в гусеницю БМП. «Ми встигли побачити, як сепари луплять по нас з лісопосадки, – з тремтінням у голосі згадує той бій Андрій. – Ми всі вискочили по один бік броньовика, а Андрюха Прошак з Івано-Франківська – по другий, якраз під кулі. Я підповз до нього, він лежить без свідомості. Одну руку запихаю йому під шалик, хочу намацати пульс, другою рукою відстрілююсь. Чую, як за коміром б'є кров, – йому влучили в шию... Там ми його неживого й залишили, бо мусили підібрати поранених. Вже коли приїхав додому у відпустку, почув по телевізору, що Андрія Прошака ховають з почестями в Івано-Франківську».
Відтак було Дебальцеве, Станиця Луганська, Артемівськ. Відпустка 18 днів і знову – Станиця Луганська, Дебальцеве.
Запитую, як місцеве населення на тих охоплених війною територіях ставиться до українських вояків. «Коли йдеш з автоматом, місцеві вітаються: «Слава Україні!». А коли йдеш без зброї, якась старушенція може обізвати фашистом. Переважно на нашій стороні молодь, старші люди – втрачене покоління, їх не перевиховаєш. Територію повернути легше, аніж людей. А лінія розмежування проходить не по території, а по людських головах»...
Ось так розмірковує гранатометник Андрій Грицак, «дуже миролюбна людина», який у вересні 2015-го демобілізувався і знову піднявся на свою висоту 1450 метрів до підніжжя Говерли. Бо це його висота. На низинах він свою справу зробив.
Андрій МАЛАЩУК
Популярні новини
Як правильно зберігати колекційні банкноти
23 Квітня 2024
Феєричний концерт Тіни Кароль в Коломиї
23 Квітня 2024