Цього разу поверталась з України з великим розчаруванням. Моя Галичина щоразу, коли приїжджу туди, зустрічає мене все більше обдерта, розбита й нещасна. Кілька днів тому у Львові мали бесіду із чоловіком, вихідцем з Коломиї, з котрим щойно познайомились. Він якось не мав надто інтересу до нас, але вже так сталось, що сиділи ми у приміщенні за одним столом. Розмова не йшла, говорили про загальні речі. Та коли він через якийсь час дізнався, що мешкаємо у Швейцарії, то одразу оживився. Почав розповідати про свій архітекторський проект в одному з міст Галичини, на який потребує 50 млн. євро. Сказав скільки можна було б одразу на тому заробити, спитав чи є у Швайцарії багаті українці, ну бо ж потрібні інвестори. Вже має цілий бізнес-план, от лише біда – грошей нема. Малюється мені одразу в голові якийсь модерний будинок-велетень зі скла та бетону, може й у формі яйця, але ж до архітектурного ансамблю старого галицького міста аж ніяк не пасує. Хоча, кого це тепер турбує? Чи ви бачили, що роблять, так звані, патріоти місцевого розливу з нашими містами? На державних святах, біля синьо-жовтих прапорів вони ж перші співають Гімн, тримаючи руку на серці, а наступного дня видають дозвіл на оренду землі в центрі міста під встановлення наступного МАФу, або на заміну дерев’яних вікон на пластикові в старих австріяцьких будинках. Знімають старовинні дерев’яні двері, часто з прекрасною різьбою чи ґратами в стилі сецесії, замінюють новими, пластиковими. Замальовують польські, німецькі чи жидівські написи на стінах будинків або ж просто заліплюють біґ-бордами чи агресивною рекламою. Жах… Наші міста перетворюються поволі на базари, торговиці. Тротуаром ходити стало небезпечно, бо раптом на голову може обвалитися парапет чи кавалок балкону. Дороги в містах – це взагалі окрема тема. Головне, що мости помальовані на синьо-жовто! Кількома днями пізніше мали нагоду походити трохи старовинним Краковом. Відвідали Вавель, могили польських королів. Я ще досі знаходжусь під великим враженням від побаченого. Не стільки від тієї розкоші, розмаху, справді королівського, з яким там все зроблене, а тільки від того, як ті всі речі – тканини, скульптури, картини, розписи, позолоти збережені. Вони справжні, вони – автентичні. Вони не з пластику, не помальовані як-небудь, стіни не заліплені цементом. Малу екскурсію нам провів добрий знайомий, місцевий вітражист, роботи якого висять в найголовніших костьолах міста. Він консервував стіни, вітражі, стелі, розповідав з якою скрупульозністю проводиться реставрація. Наприклад в одній з каплиць Вавельского палацу на вітражі дали світліше скло на один тон і це не добре, бо вже не відтворює середньовічного настрою в приміщенні. У палаці безліч шкільних екскурсій, де учням просто й головне наочно розповідають історію Речі Посполитої. Кожен може просто прийти й помацати королівський гріб чи його зображення, зроблене у мармурі чи металі. Після побаченого я розумію, чому поляки мають таку сильну національну свідомість, чому малий школяр з гордістю каже: «Jestem Polakiem i jestem z tego dumny». Ми – українці, на превеликий жаль, не маємо історії намацальної, ми мусимо вірити в те, що пише книжка. Але ж панове, ми, західняки, маємо величезне архітектурне надбання! Історичні будівлі, салони, міські управи, залізничні двірці, ратуші – чому все це ми не бережемо? Чому якийсь пан архітектор шукає 50 млн. євро на нового залізного монстра, а не робить проект по відновленню історичного будинку, по збереженню розписів, фресок? Чи не буде цікавіше відтворити чи реставрувати щось, як-от у Львові це зробили з Ресторацією Бачевських. Адже таких місць є море! Чи не буде це ще більше приваблювати туристів? Й відповідно приносити дохід. Центри наших старих міст розсипаються. Просто жаль дивитися. Виникає лише одне запитання – що ми залишимо своїм нащадкам? Чи вивчатимуть вони історію міст та архітектури тільки за фотографіями??.. До речі, на Форумі видавців придбали прекрасне видання «Сецесія у Львові». Мабуть, половину тих будинків, про які там мова, вже нема. P.S. У Коломиї пару років тому (2008 р.) встановили пам’ятник Мирославові Симчичу, славетному сотнику УПА. Він – це живе уособлення нашої історії. Пана Симчича завжди влада запрошує на різні урочистості, свята. Це добре, що не забувають. Шановна коломийська владо, не полінуйтеся й пройдіться «соткою» до пам’ятника, подивіться, будь ласка, в якому жахливому стані він знаходиться! Вам не соромно???? Чи ви й далі будете піаритися іменем Мирослава Симчича? Повірте, найкращий піар й реклама для вас буде тоді, як пам’ятник буде впорядкований, я вже не кажу про те, щоб добитися все ж таки для нього нагороди Героя України. Ірина МИХАЛКІВ-ВИННИК