Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч. Якби чомусь треба було скоротити до одного явища, до одного поняття, до одного слова всі найсуттєвіші зміни у найреальнішому, найприкладнішому інтимному контакті із оточуючим середовищем, які сталися за останні двадцять – двадцять п’ять років, то я би сказав – автомобілі. Або – як ми говорили у побуті давніше – машини. Саме автомобілі стали таким очевидним чинником середовища, якого вже майже не сприймаєш як щось ненормальне, і потрібне зусилля пам’яті, щоби реставрувати образ простору, в якому їх було зовсім мало. Недаремно фотографи, які хочуть зняти справжній чистий вигляд наших старих міст, роблять це вночі або під ранок, коли вулиці відносно порожні. Машин зробилося  так багато, що вони фактично стали головним фізичним подразником зовнішнього середовища. Усі сенсори людського тіла змушені реагувати передовсім на них. Ми їх бачимо, чуємо, мацаємо, нюхаємо і смакуємо. Вони визначають такі складні сприйняття, як відчуття потоку, ритму, наповненості, щільності, мерехтіння. Від них залежить робота уваги, концентрації, периферійного зору. Одним із завуальованих призначень цивілізації було і є поступове ослаблення тілесності, зменшення ваги первинних тваринних властивостей і можливостей. Щоби людина не мусила бути залежною від своїх обмежених фізичних даних. Парадоксальним чином дійшли до зворотного. Свідомість слабкої людини повертається до виявлення тваринних інстинктів, коли вона отримує тіло машини, потужність якої в сотні разів перевищує природну здатність мозку керувати можливостями власного тіла. Не кожна свідомість здатна пристосуватися до такого перепаду без деформацій. І чим більше у певному суспільстві психічних проблем, чим меншими є вміння суспільства системно долати ці проблеми, тим драматичнішими є наслідки деформацій, пов’язаних із співіснуванням з машиною, з силою, якої вона надає. Часом, уважно дивлячись на своє місто, я переживаю такий ефект, на якому тримався давній рекламний кліп якоїсь світової горілки – коли фляшка з горілкою, яку несли попри різних людей, на момент проявляла їх звіриний образ. Або ще ліпше – пригадую собі всілякі популярні сюжети з енімел пленет. Бачу всі ці стада антилоп, бізонів, шакалів, всіляких левів і гепардів, які наздоганяють і збивають якусь кізку, вир пташиних і риб’ячих зграй, водопої, стежки, потоки міґрацій і перельотів, усі способи демонстрації сили. І бачу людей на своїх ногах, які переміщаються попри цю потугу так, як у прадавні часи, коли дикі звірі дійсно були дуже популярною причиною страху і смерті. Незважаючи на призвичаєність до машин, потрібно усвідомлювати, що вони, крім всього іншого, є зброєю. Леґалізованою зброєю, яка перебуває у вільному обігові, якою володіє значна кількість громадян. Те, як поводяться з цією зброєю у наших краях, дозволяє уявити собі, що могло би бути, якби стільки ж людей постійно мали би при собі пістолети, рушниці, автомати і ґранати. Наразі всі закономірності озброєності можна вивчати на дорогах. ( Які, до речі, за смертністю випереджають навіть теперішні райони активних бойових дій.) Неврози, нарцисизм, недбалість до іншого, переоцінка власних здібностей, аґресивність, бажання домінувати, віра у безкарність, соціальне розшарування і уявлення про статусність, суїцидальні нахили, стреси і депресії, пияцтво і хуліганство, втома і виснаженість, поспіх і невміння, фобії і манії, обмеженість і нігілізм – все стає іншим, коли слаба голова отримує невідповідно могутнє тіло машини. Коли в її руках зброя. Часом, щоб дізнатися, на що здатний я, виїжджаю на ровері на дороги з інтенсивним рухом. Їду за всіма правилами, обережно і коректно, поруч пробігають могутні звірі. І я усвідомлюю, що іноді, якби мав іншу зброю, стріляв би на випередження. Щоправда, рідко, але таки так.