У кожному випуску “Дзеркала краю” чи на сайті “Дзеркала медіа” ми розповідаємо історії коломиян, які успішні в тій чи інші галузі, подорожують, роблять відкриття, стали відомими далеко за межами міста або ж зробили величезний вклад для його розвитку. Але ви досі не знаєте тих людей, які творять ці історії, працюють над наповненням сайту, півночі обробляють фото, монтують відео, верстають газету чи перечитують всі тексти перед публікаціями. У нас велика та дружня команда талановитих людей, які роблять все для того, щоб “Дзеркало” було цікаво читати на папері та скролити в інтернеті. Саме тому ми вирішили трішки відкрити кулісу й розповісти історії людей, які творять ваше улюблене медіа. Ми запускаємо новий спецпроект під назвою #ХтоТворитьДзеркало. І першим, про кого ми розповімо, стане людина, яку в редакції ми всі шанобливо називаємо паном Андрієм, бо ж поважаємо, інколи питаємо поради. Він вже собаку з’їв в журналістиці, працює в цій галузі 22 роки. Це Андрій Малащук (псевдонім Іван Джинджура). Він має дві освіти, але жодна з них не журналістська. Спочатку вчився на музиканта, а потім в театральному. На запитання, чи шкодує про те, що не має журналістської освіти, впевнено відповідає: “Вона б мене зіпсувала”. Його рідко побачиш серед купки журналістів на події, бо ж пан Андрій не любить новинних жанрів, перевагу надає аналітичним. Для нього набагато цікавіше писати історії, аналізувати, критикувати, робити паралелі з минулим. Навіть із звичайного інтерв’ю він напише нарис. І редакція ніц цьому не може зарадити, бо саме таким є Андрій Малащук, саме таким його звикла читати аудиторія, саме в цьому його оригінальність та власний стиль, який притаманний кожному. “Чесно кажучи, глибоко журналістом я себе ніколи не відчував і досі не відчуваю. Мені не подобається ловити новини, шукати скандальні хроніки. Не люблю інформацію-одноденку. Новини легко робити, але вони мене не приваблюють. Щось десь відбулося, журналіст біжить і питає: “Розкажіть, що сталося?” Не люблю копирсатись в чужій білизні заради того, щоб газета мала рейтинг, а собі підняти ім’я. Не люблю таке питання: “А як ви ставитесь до цього?” Більше надаю перевагу аналітиці, де можна висловити свою думку та позицію. Ось ця форма журналістики мені підходять. Інші – ні. Тому я стараюся їх уникати, хоча інколи доводиться все писати”, – розповідає Андрій Малащук. Він - коломиянин від шостого покоління. Всі його предки по лінії матері, сягаючи XVIII століття, родом з Коломиї. Він глибоко досліджував свій рід, любить історію, тому легко може зробити паралелі із сьогоденням. Серед кола його друзів і знайомих Василь Нагірний та інші краєзнавці. Пан Андрій закінчив музичний факультет педагогічного інституту. Грав на скрипці. Але згадує, що диплом отримав не відразу. Спочатку його виключили за націоналізм. У трудовій книжці є запис: “Виключений з числа студентів музпедфакультету за вчинки, несумісні з моральним обліком радянського студента – втрата політичної пильності, допущення націоналістичних суджень”, – пригадує пан Андрій. А все через те, що він зустрічався з упівцями, відвідував їхні могили, читав самвидав, підтримував дружні зв’язки з поетом-дисидентом Тарасом Мельничуком та іншими. Відновитись вдалось аж через чотири роки. Будучи ще студентом, він вже писав статті та власні роздуми для газет, зокрема друкувався в “Молодому буковинцю”, близько 20-ти років працював у “Вільному голосі”. Окрім цього Андрій Малащук написав багато рецензій на книги, видав три свої, є членом асоціації письменників. Писав дослідницькі матеріали, зокрема серію статей про конфесії, які є в Коломиї. За свій довгий період роботи в журналістській сфері бувало багато курйозів, цікавих подій. Одну з них пригадує: “Кожного року біля площі Героїв на День Перемоги завжди були урочистості. І щороку виступали одні й ті самі особи, зокрема й Михайло Негрич, тоді він був головою РДА. А наш фотограф не встиг піти на цей захід, тому фотографій не було. Але кожного року ця подія однакова, тому вирішили, що текст і фото дамо з минулого року. Ну ніби і все було нормально, але потім хтось згадав, що минулого року Негрич був у чорному костюмі, а цього року – в білому, тому довелось на комп’ютері міняти колір костюма”. Окрім роботи він ще й пише для душі. З 18-ти років пан Андрій веде щоденник. Записує цікаві події, які стаються протягом життя, дає оцінку людям, з якими спілкується, навіть критично ставиться до самого себе. Читати щоденник нікому не дає. Крім того, Андрій Малащук веде активний спосіб життя. Ще з юності в нього є добра звичка зранку бігати. Дистанція – 6 кілометрів. Біжить півгодини, намагається постійно витримувати однаковий ритм. Після бігу – вправи, займається на спортивних снарядах. “Буває таке, що тиждень погана погода, я тоді не займаюсь спортом взагалі. А це впливає на мій психологічний стан. Я себе невпевнено почуваю. Мені здається, що я горбатію, недобре рухаюся. Коли займаюся, м’язи працюють, кров циркулює. Це є така моя любов, випасти з якої я не хочу”, – каже чоловік. Андрій Малащук є тією людиною, яка спробувала себе в різних сферах діяльності, досягла певного успіху в кожній з них. У журналістиці він зупинився поки найдовше, але щиро каже, що, можливо, це не остання його зупинка, й зовсім скоро він може почати займатись чимось іншим. Авторка: Ярина БАЛАБАНИК Фото: Ярослав  КОНИК