Для 1,7 млн українців життя – це щоденна боротьба за виживання. У кожного з них є причина повернутися додому. Хтось мріє повернутися до сім'ї та рідних, хтось – знову набути почуття гідності, знайти роботу, самостійно платити за житло й купувати продукти. Деяким просто хочеться жити тим життям, яке вони залишили вдома, рятуючись від російської артилерії та ракет. "Повернення додому – моя єдина надія", – каже 83-річна Олександра, яка покинула будинок у Мар'їнці, коли обстріли стали "дуже страшні". Як і багато людей зі Східної України, вона просить не вказувати її прізвище з міркувань безпеки. Олександра сидить одна біля вхідних дверей притулку для внутрішньо переміщених осіб у східноукраїнському містечку Курахове в 11 кілометрах від лінії фронту. Притулок – це будівля колишнього дитячого садка, де наразі живе 72 людини. На Олександрі чорний довгий светр. Як і в багатьох українських жінок старшого віку, на голові – квітчаста хустка, що прикриває сиве волосся. Вона каже емоційно, піднімає руку до серця. Голос підвищується і знижується протягом розповіді. Зелені очі дивляться з теплотою на іноземного журналіста, який слухає її історію, але при згадці болючих моментів погляд порожніє і віддаляється. "У мене було нормальне життя, дорогенький. Було багато надій. А тепер – ні підтримки, ні надій. Я більше ні на що не сподіваюся, дорогенький", – повідомляє Олександра. Її обличчя вкрите зморшками, втомлене від нелегкого життя. Чоловік, шахтар, помер від хвороби легенів. Було два сини: один помер давно, іншого – забрала війна. «У мене нікого не залишилося, – розповідає Олександра. – Я сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і в нас буде хоч трохи часу, щоб пожити в мирі. На кладовищі в Мар'їнці поховані обидва сини, чоловік, мати й сестра. Мій дім там». Олександра не може стримати сліз і знову розповідає, чого її позбавила війна: дому, їжі, безпеки, одягу. Але найбільше її гнітить відсутність можливості поїхати додому, щоб оплакувати могили близьких. "Я зовсім одна, – каже вона. – Я хочу піти на цвинтар і побути із сім'єю". Все для Сирії Більше 2,5 років в Україні йде війна, більше 17 місяців тому було підписано другі Мінські угоди, але для 1,7 мільйонів українців, що втекли від конфлікту, життя – це щоденна боротьба за виживання. Вони – ті, кого ООН називає "внутрішньо переміщеними особами" (ВПО). Термін "біженці" для людей, які залишили свій будинок через війну та інші події, але не перетнули кордон, вважається некоректним. 1,7 млн осіб – це дані міжнародного Центру моніторингу внутрішнього переміщення. За підрахунками ООН, від війни в Україні постраждали 3,7 млн осіб, з них 3,1 млн потребують гуманітарної допомоги. Вони живуть у селах і містах по всій Україні, але переважно в наближених до лінії фронту районах. Кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні перевищує кількість сирійських біженців у країнах ЄС. Якщо дивитися на цифри, конфлікт в Україні є найбільшою гуманітарною кризою в Європі. "Конфлікт досі не вирішено, і він, як і раніше, непропорційно сильно б'є по мирному населенню", – пишеться у звіті ООН за 2016 рік. Через конфлікт на Донбасі понад 1 млн українців наразі споживають менше 1600 необхідних калорій у день. У 950 тис. осіб обмежений доступ до чистої питної води. Ті, у кого по той бік лінії розмежування залишилися будинки й родичі, часом більше доби простоюють на пропускних пунктах. Будинки занедбані, багато яких розграбовано, інші – стали притулком для військових. По обидві сторони конфлікту працюють різні міжнародні гуманітарні місії, часто у співпраці з українськими ініціативами. Однак зі зниженням уваги до України з боку ЗМІ, які перейшли на сирійську війну і кризу біженців у ЄС, міжнародне фінансування програм для українців скоротилося. Більше того, гуманітарним місіям доводиться доводити західним медіа, що війна в Україні не закінчилася, а перемир'я не зупинило бої. "Усі медіа зайняті Сирією, усі гроші йдуть туди, – повідомляє помічник з комунікацій Всесвітньої продовольчої програми ООН в Україні. – Це забута війна". Але війна не закінчилася Бої на сході України не припинилися. Повертатися в села, розташовані між позиціями української армії та російсько-сепаратистських сил у так званій "сірій зоні", небезпечно. Йдеться про мільйон людей, які не можуть повернутися додому. У багатьох місцях небезпечно ходити навіть у лісі, тому що можна підірватися на міні чи боєприпасі, який не розірвався, і які часто зустрічаються поблизу лінії розмежування. "Раніше люди мали городи для прожитку, ходили в ліс по гриби, –  каже Коваленко, жителька Краматорська. – Тепер і цього немає". Історії тих, хто втік від війни, підтверджують сумну реальність – перемир'я провалилося. 79-річна Валентина покинула свій будинок у Мар'їнці через сильні обстріли. Тепер вона теж живе в Курахове. Оскільки Валентина підпадає під "групу ризику", вона отримує від ООН продуктові картки. "Через бої там неможливо жити, – каже Валентина. – Довелося виїхати через постійні обстріли. Вони просто не припиняються". З міркувань безпеки Валентина попросила не фотографувати її та вказати в статті лише ім'я. 64-річний Валерій Іваненко та його 65-річна дружина Віра покинули будинок у Первомайську разом із дочкою й онукою влітку 2015 року, коли снаряд пошкодив їхнє житло. Тепер вони живуть у притулку для внутрішньо переміщених осіб у Бахмуті. Сім сімей, близько 22 осіб, живуть в одній квартирі. Сім'я Іваненко ділить одну кімнату ще з двома. "Були сильні обстріли. Ну як, не настільки сильні, як зараз, – каже Іваненко, пояснюючи, що спонукало його і його рідних покинути будинок. – Як можна жити під обстрілами? Якби ми там залишилися, не впевнений, що були б досі живі". Кілька разів вони їздили додому, щоб перевірити, що залишилося від їхньої квартири. Вони сумують за колишнім життям, зі своїм друзям, але обстріли занадто сильні, щоб думати про повернення в Первомайськ. "Там небезпечно. Ми постійно перебували під вогнем. Обстрілювали навіть на контрольно-пропускному пункті, де нам довелося ночувати", – каже Віра Іваненко, описуючи останню поїздку в Первомайськ і ніч на урядовому КПП. "Приїхавши на місце і діставшись до квартири, ми все ще прислухалися, чи не пролітають снаряди, – продовжує вона. – Ми їздимо на день або два, тому що там багато злодіїв, що крадуть усе підряд". Ця сім'я пристосувалася до життя переселенців. Валерій – православний, а Віра ходить у католицьку церкву. Обидва регулярно відвідують церкву в Бахмуті. У рідному Первомайську вони часто відвідували кафе і ресторани з друзями, але тепер їхня єдина розвага – розмови один з одним. "Аби все це закінчилося, – говорить Іваненко. – Як нам у нашому віці жити тут? Ми сумуємо за родичам, нудьгуємо за містом". 53-річна Олена була в нічній сорочці, коли снаряд потрапив у її будинок у Красногорівці. Уламки порізали їй ноги, відірвали п'яту. Вона довго лежала в лікарні і досі не може ходити. Як і всі інші переселенці, вона просить не вказувати її прізвище. У своїй кімнаті в кураховському дитячому садку, який тепер служить притулком для переселенців, вона знімає бандаж, демонструючи списані шрамами ноги. Її тіло – живий доказ того, що конфлікт в Україні не закінчився, що перемир'я не змогло зупинити насильство. "Я говорила із чоловіком по телефону 10 хвилин тому, – повідомляє Олена. – Він сказав, що обстріли сьогодні були дуже сильні". Нолан Петерсон, The Daily Signal