За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки, інформує "Дзеркало Коломиї" з посиланням на Українські традиції. Внаслідок розбіжності, яка існує між  Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року. У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка… Читайте також: “Нині – Милані, завтра – Василі” – так традиційно зачинають миланкувати гурти перебранців у селах Коломийщини Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне навечір’я. В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір: – Мамо, а де наші тато? – А хіба ж ви мене не бачите, діти? – Не бачимо, тату! – Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили! Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!» Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують: Щедрий вечір, пане господарю, Стережи, Боже, твого товару, Твого товару, всякого статку, Молім Бога за отця, за матку. Добрий вечір! Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги». Обряд “Водіння Кози” «Як було мені років дванадцять, – продовжує Свирид Галушка, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою… – Як же ви робили козу? – Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст. Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом». Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала. Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять. Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає: – Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла! А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю: – Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті! – Та пустіть, бо змерзла! І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже: – Та я вже пустив би, але… що дядина скаже? Козовод – до дядини: – Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть! – Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх! – Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!… – Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите! Коза знову: «Ме-е-е!» – Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте! Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає: Нуте, панове, Нуте, мурове, Поставайте вряду, Я козу веду! «Коза» і «кіт» тупають у такт пісні – витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають: Наша козиця – Вже стара птиця, Недавно з Києва, З довгими кісьми: – Ногами стопчу, – Рогами сколю, – Хвостом змету! Що на горі вовк з вовченятами, То в долині коза з козенятами. Ой, де взявся вовк Та козу натовк, А вовченята – за козенята. Де взявся заєць Став козу лаять: – Ой, ти, козиця, Старая птиця, Діточкам та й не матиця. Ухопила серпок, Та й по полю: скок, скокі Нажала сніпок Та й змолотила, Своїх діточок Та й накормила! Ой. не йди, коза, У темні ліса, Там стрільці-гонці З острова Хортиці! Що перший стрілець – Козак-молодець, Ударить козу під правоє вухо. З лівого вуха потекла брюха! Тиць, коза впала, Хвіст свій задрала. «Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі: Треба козиці три куски сала. «Кіт»: Мяу, мяу… сала! Щоб коза встала. Хор: Ой, устань, козо. Та й струсися! По цьому дому,  По господарю Ізвеселися! «Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає: Ой, слухай, козо, Де труби гудуть, Там млинці печуть, То і нам дадуть! «Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор: Хозяїн іде, пожиток несе. Перший пожиток: Мірочка гречки На варенички. Другий пожиток: Мірочка жита, Щоб коза сита. Третій пожиток: Решето вівса, Зверху ковбаса, Та й щедрівка вся! За ці щедрівки – Кварта горілки, А з цеї мови Будьте здорові! Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом – в один голос: – Будьте здорові з празником! Старший козовод — до «кози»: – Кланяйся хазаїну й хазайці! «Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям – по черзі. Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей. «Кіт» – до господині: – Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала! Козовод: – Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне! – Нема сала, миша вкрала! – говорить господиня. Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!… А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові. Виходячи з хати, щедрівники кажуть: – Прощавайте! Дай Боже, щоб того року діждали! Вийшли на вулицю, оглянулись навколо – скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод: – Хлопці, ходім! Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою» – поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом: – Ме-е-е!… Дівчата, чуємо, гукають: – Козоводи прийшли, пускайте їх до хати! Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» – на стіл… Гуляємо всі разом! Меланка За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна. Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків. Парубоча «Меланка» За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує. «Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками. Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів! Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон. Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію… До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном: Ой, господар, господаречку, Пусти в хату Меланочку, Меланочка чисто ходить, Нічого в хаті не пошкодить. Як пошкодить, то помиє, Їсти зварить та й накриє. Добрий вечір! – Просимо! Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати: – Добрий вечір вам у хаті! – Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, – щебечуть дівчата, – і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?! – Мовчіть, дівчата, – «Меланка» соромиться! – Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив? Отак жартують над «Меланкою», а «вона» – байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить». Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла. Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь: Наша Меланка – неробоча, На ній сорочка парубоча … Люди ідуть на жнива, А Меланка – на пива! Люди ідуть з серпами, А Меланка – з шклянками! Люди нажали по сім кіп, А Меланка – один сніп! Пішла Меланка на містечко, Купила собі пасьминечко. Пряла вона – від кур до кур, Напряла починків – один гур! Дала кицькам мотати, Кицьки взяли – втікати! Збіглися люди – дзвонити, Кицьку з починком ловити! А ловили – не вловили, Нашу Меланку похвалили… – Та годі вам! – обзиваються дівчата. – Якоїсь кращої співайте! Козо! Де ти? В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати – танцює під спів хору: Го-го-го, коза! Го-го-го, сіра! Го-го-го, біла! Ой, розходилася, розвеселилася По всьому дому, по веселому! Де коза ходить, там жито родить! Де не буває, там вилягає… Де коза – ногою, там жито – копою! Де коза – рогом, там жито – стогом! А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці. Встрілили козу у правоє вушко, В правоє вушко – в саме сердечко! Тут коза впала, нежива стала, А міхоноша бере дудочку: Надулась жила, коза ожила Та й пішла коза, та й стрибаючи, Та стрибаючи, гасаючи, Своїх діток та шукаючи!… Трррт, коза! «Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився. – Добра «коза», гарно танцює! – Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли! – А ти що хотіла – вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?! – Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!.. В середину кола ввійшов орач. Хор співає: Твої воли, Мої воли – Гей, гей! А впереді Два ведмеді – Гей, гей! А в пригоні Дві вороні – Гей, гей! В колесниці Дві синиці – Гей, гей! Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні. Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів. Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу. Дівоча «Меланка» Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем – жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменується дружками. Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном: Ой, на річці, на Йордані, Добрий вечір на Мелані. Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на сей вечір!.. Наша Меланка, як біль, біла, Нашу Меланку журба з’їла. Васильчику-чічільчику, Посію тебе на городчику, Та буду тебе шанувати: Тричі на день поливати! Тричі на день поливати І в неділю підгортати! Або ще заспівають «дністрянської Меланки»: Наша Меланка у Дністрі була, У Дністрі була, дністровую воду пила, На камені ноги мила, Білий хвартух замочила: – Повій, вітре, буйнесенький, Висуши хвартух тонесенький! – Повій, вітре, туди-сюди, Висуши хвартух межи люди! – Повій, вітре, на болото, Висуши хвартух, як золото! – Повій, вітре, на дубині, Висуши хвартух на дівчині! Добрий вечір! – А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»? Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!… Отак колись щедрували! Дівчата ворожать Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити. Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!… На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?» На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного! В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

• виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним тощо;
• біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
• кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: “Суджений-ряджений, розчеши мені голову!”. Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
• або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде – а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають – той може зробитися «нечуваним і небаченим»… На Лівобережжі  про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» – він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром…» Чародійна ніч… Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя – на хліб, глини – на мід». На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!…» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!» Новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес – «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць». О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу»