- Я не можу купити молока своєму Лесику частіше, аніж раз на тиждень. На більше - пенсії не вистачає... А він його так любить! -

десять років тому перед радіоефіром знічено зізнавалася Вікторія Самчук.

Її очі не бачили. Вона бачила серцем. І писала чудові вірші.

Саме тому я часто запрошувала її на радіоефіри. На одному з яких вона й розповіла мені, як важко жити незрячим в Україні.

Ще важче ростити дітей.

Тоді за дверима студії на неї нетерпляче чекав 12-річний Лесик. Саме він привів маму на інтерв'ю. Бо ж вона не бачила.

7 років тому Вікторії не стало...

Але Лесик так любив свою маму, що продовжував з нею спілкуватися.

Він писав їй листи. Розмовляв з нею, радився, каявся, ділився мріями.

"Мене рухаєш ти. Я хочу стати тим, ким би ти мене хотіла бачити - Людиною".

Так закінчувався його останній лист до покійної матері.

А вже за півтора місяці  22-річний азовець Oles Samchuk з позивним "Каркаде" пішов до неньки в засвіти. Він обрав собі цей позивний, бо так називалася перша збірка маминих віршів.

Він виріс гарним і струнким. Справжнім чоловіком із серцем патріота. Закоханим у життя, люблячим, щирим романтиком. Саме тому добровільно пішов до війська.

І ось за тиждень збирався повернутися додому й одружитися.

Але 11 березня 2024 року Олесь Самчук загинув.

У бою.

Людиною.

Як навчила його мама...

Katerina Romaniuk