Павло постійно когось зі своїх однокласників тягнув в улюблені ним карпатські походи. Куди б ми не мандрували разом, нас завше супроводжувала медик, наша опікунка і добрий янгол – Павлова мати. Колись, мабуть, ця жінка виношувала своє непосидюче дитя у наплічнику, бо відколи  знаю, вони носилися нашими горами, ледь не від дня його народження. Здається, після закінчення дев’ятого класу, наприкінці травня, після екзаменів, ми спільно штурмували Говерлу, веселі, безтурботні, безпосередні. Таким був і він, Павло, сповнений оптимізму, дещо імпульсивний, весь такий інтелектуально-романтичний зі своєю гітарою, веселими придибашками.., але інколи його виділяла зовсім не хлоп’яча зосередженість, зібраність, відповідальність. Саме ці риси характеру, юначе захоплення лягли в основу вибору його майбутньої професії. Тут, у Коломиї, він став кандидатом у майстри спорту з пішохідного туризму, був суддею І категорії зі спортивного туризму, Павло – почесний працівник туризму України, чемпіон України 2007 року зі спортивних походів і пішого туризму, нагороджений відзнакою Коломийського міського голови, старший інструктор з туризму. Тепер якось мало віриться, що всі ці людські якості, чесноти й досягнення доводиться сприймати в минулому часі... Павло Вінтонюк, директор Коломийської станції юних туристів, прийшов на світ 12 грудня 1957 року тут, у місті над Прутом. Від 1965 до 1975-го навчався у Коломийській середній школі №5. Вже у старших класах почав займатися туризмом та спортивним орієнтуванням, входив до складу збірної школи, брав участь у міських змаганнях юних туристів. Учням сприяли педагоги, зокрема наш класний керівник, французький мовник Марта Кришталович, які часто влаштовували поїздки в гори. Після закінчення десятирічки Павло працював шкільним лаборантом,  поєднуючи приємне з корисним. Через рік вступив до Чернівецького університету на фізичний факультет, де продовжував заняття улюбленою справою – спортивним туризмом. Після закінчення інституту 1981 року Павло Вінтонюк отримав скерування за фахом в СКТБ "Фонон" Чернівецького державного університету. А наступного перебрався до рідного міста. Працював на посаді інженера-конструктора коломийських підприємств "Електрооснастка", ДОЗ, де за сумісництвом  продовжував працювати інструктором коломийського клубу туристів "Чорногора", заснованого 1983 року. Позаду пам’ятні подорожі Кавказом, Кримським півостровом, Приполярним Уралом, Саянами, сплави по Іркуту, Черемошу, Пруті, Дністру. З вересня 1991-го він – керівник одного з гуртків Коломийської СЮТур. Навесні 1995 року перейшов на посаду методиста з туристичної роботи, вже як основний працівник станції. З вересня того ж року призначений директором Коломийської СЮТур. Його важко уявити без гір, без туристичної станції, а ще важче без коломийських вулиць: з наплічником, в запаснику з якимсь традиційним галицьким анекдотом. Ніхто ніколи не чув, що би він нарікав на здоров’я, невдалий похід, побутові умови чи якісь життєві негаразди… Тільки нам, його близьким друзям, було відомо, які зусилля свого часу він докладав, щоби проводити рятувально-пошукові експедиції  в засніжених і підступних горах. Не раз й сам  травмувався… На довші балачки чи посиденьки йому вічно не вистачало часу. Занурений в якісь свої плани, він одного разу запропонував мені сісти за написання книжки – своєрідний ілюстративний спогад чи літературно-документальний виклад про тих, хто розвивав й популяризував коломийський спортивний туризм, виховував підростаюче покоління. Я погодився, і наступного дня Павло приніс мені на опрацювання величезну скриню з архівом СЮТуру. Вечорами ми частенько засиджувалися,  обговорюючи "робочі моменти", тематичний напрям та стиль нашого майбутнього творіння. Так тривало кілька місяців. Праця доходила до завершення, і у четвер 21 лютого цього року Павло подав остаточну вичитку матеріалів. На прощання сказав, що у п’ятницю зробить сходження на Піп-Іван, а повернувшись, ми віддамо книжку до друку. Я чекав від нього звістки.., але вранці у суботу 23-го  зателефонували, що наш Павло, імовірно, загинув. Звістка видавалася абсолютно безглуздою, наче цинічний вердикт долі.., бо як таке могло статися з життєлюбом, провідником, людиною, яка знала Карпати, мов свою долоню. Цей відхід був незбагненно страшний і водночас з якимсь шлейфом романтики, відхід пришвидшений, який оминув його старість, відхід на черговому похідному етапі, однієї з найвищих українських верховин, яка стала останньою в його життєвому леті у вічність. А щодо нашої книжки, то вона обов’язково вийде з посвятою Павлові Вінтонюку.   АВТОР: Василь Нагірний Як писало Дзеркало, 22 лютого у Карпатах замерзло двоє коломиян - керівник Станції юних туристів  Павло Вінтонюк і досвідчений альпініст Роман Беркещук, який свого часу підкорив чимало вершин, серед яких Монблан. Пізніше рятувальники розповіли подробиці трагічного походу у Карпати, в якому загинуло двоє коломиян. Після допомоги іншим туристам у Карпатах до лікарень з обмороженням потрапило троє рятувальників. Читайте також: Світлій пам’яті Романа Беркещука…