ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Пам’ятати, не можна забути. Чорнобиль: спогади очевидців

26 квітня 1986 року сталась аварія, яка знищила й скалічила тисячі людських доль. Чорнобиль – слово, що навіює жах. Відтоді минуло не так багато часу, але трагедію вже почали забувати. Всі, окрім тих, чиє життя назавжди поділилось на "до" та "після". В редакцію "ДК" звернулося подружжя Денькевичів, яке не з чуток знає і про евакуацію, й про ліквідацію. В річницю трагедії на Чорнобильській АЕС хочемо опублікувати спогади цих людей, аби коломияни пам’ятали: 26 квітня – не просто річниця, це – біль України. – На фото – пожежники, які працювали на станції. Вони всі загинули першого ж дня. Вони не знали, що то за пожежа, думали, що звичайна. Гама випромінювання зовні опалила, а зсередини нейтрони серце й тіло випалили... (Ірина Олексіївна, гортаючи кілька книг, показує Прип’ять, якою вона була та якою стала після аварії на ЧАЕС).   – Жили ми в Прип’яті, хоч родом з Коломиї. Я була евакуйована, а чоловік працював у 1986 – 1988 роках ліквідатором. Ми поїхали самі. Коли нам сказали, що буде евакуація, я уявила собі війну. Але відбувалося все спокійно. Вранці 27 квітня я вже знала, що потрібно збирати речі. Чекала електричка до Чернігова. Людей чимало, проте не критично. Їхали з рибалками. В Чернігові дивувалися, чому так багато людей приїхало. А о 9-ій ранку того самого дня чоловіків уже не пускали, лише жінок з дітьми. О 13-ій дали автобуси до будинків. – Я пов’язаний і з народженням, і з життям, і зі смертю АЕС. У березні 1982 року поїхав влаштовуватись, із березня по травень 1983 року займався монтажем четвертого енергоблоку, потім перейшов працювати на експлуатацію в реакторний цех №2, – згадує Володимир Володимирович. – Працював оператором центрального залу на розвантажувально-завантажувальній машині, що дозволяє здійснювати перезавантаження палива в робочий реактор. У нас проводився експеримент з остаточним висувом ротора турбогенератора, на випадок, якщо станція знеструмиться й усі електронасоси та двигуни, що забезпечують її, зупиняться. Це небезпечно, бо, якщо залишити реактор без води, наслідки будуть дуже страшні. Це й сталося 1986 року. Я тільки закінчив зміну. Працював саме над створенням нового реактора №3. В грудні мали запустити п’ятий блок, створили для експлуатації третій цех. Ми стажувалися на першому блоці. Я працював з 16:00 до 00:00. Вийшов зі станції, чекав на автобус для працівників до Прип’яті. Я не знав, що востаннє бачу станцію такою гарною. Вона була схожа на білий-білий корабель. У суботу побачив страшну картину – те, що сталося з блоком. Димів графіт – його в реакторі було 1600 т. Начальник цеху сказав, щоб я зібрав хлопців. Я знав, хто де живе. Начальник блоку прийняв правильне рішення – не дав третій реактор залишити без води. В перші години керівництво дало хибну команду. Вони не розуміли, що на той момент реактору вже не існувало: відірвало верх і низ, у деяких місцях стіна була пробита з четвертим реактором, вибухова хвиля зруйнувала дах. Вони не могли розібратись і посилали людей на подачу води в неіснуючий реактор. Залишалося ще три робочі реактори, з яких хотіли взяти воду. Ми два дні так пропрацювали – 28-го і 29-го. Ставили додаткові поглиначі, крім основних. Вони – з борівської сталі, поглинали нейтрони. Нам видали неробочі дозиметри. Один показував 6 рентген, другий – 8, третій – 10. Наступного дня після завершення роботи, почалися перші ознаки променевої хвороби, неприємні відчуття. Нас відправили в резерв. Під час роботи на рік норма опромінення – 5 рентген, аварійна – 25, а там було набагато більше. У січні 1987-го повернувся на ліквідацію і працював до вересня. Ми відновлювали обладнання, яке залишилося в інших цехах. В деяких приміщеннях можна було працювати не більш ніж три хвилин: покрутив щось і вискакуєш, щоб не отримати дозу випромінення. Роботи вистачало, а щоб не допустити повторення, доводилось займатися ремонтними роботами. Після аварії жили в Чернівцях. Коли організовували поїздки в Прип’ять, щоб речі забрати, я приїжджав двічі. Таке відчуття, ніби то було кладовище, навіть запах такий. Трава – вища від мене, заросло все... "Це була теж війна. Тільки на передовій ти бачиш свого ворога, а в нас ворогом був атом". Після аварії деякі ділянки станції обгородили червоною стрічкою – убезпечили нас... Дуже страшно, коли не знаєш, з ким ведеш боротьбу... АВТОР: Юлія МАРЦІНОВСЬКА