Додому Новини Народ і урядовці: роз’єднує більше, ніж єднає

Народ і урядовці: роз’єднує більше, ніж єднає

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Не треба робити соціологічних замірів, щоб дійти висновку — люди владою незадоволені. Влада, на переконання багатьох, з ким мені особисто доводиться говорити на цю тему, замість піклування про загальнонародний добробут, дбає про добробут власний. Влада не дослухається до думки народу, забагато піариться, імітуючи цим економічний розвиток. Вона весь час наступає на одні й  ті ж граблі, змушуючи енергійних вихідців з народу шукати кращої долі за кордоном або ж їхати до Києва на чергову революцію.

Що прикметно — тенденція звинувачувати обраних у більш чи менш демократичний спосіб провідників держави зародилася не сьогодні й не вчора. Читаю оце, наприклад, коломийську газету майже двадцятилітньої давності з програмними засадами кандидатів у народні депутати. “Відбувається відверте пограбування нашої країни й українського народу”, — б’є на сполох один. “Влада в державі не перейшла до носіїв національної ідеї”, — тривожиться другий. “Україна вже вкотре в своїй історії опинилася над прірвою; не за таку державу наші предки проливали піт і кров”, — ріже правду-матку  третій…

Don Yapon

Але говоримо, як-то кажуть, проти вовка, скажім і за вовка. Влада, змушена вислуховувати на свою адресу різні образливі слова, нехай і справедливі, відповідати народові тим же не має права. Це виглядало б зовсім безглуздо, якби наші провідники взялися виправдовуватися: ми надіялися на розуміння народом складностей переходу від авторитаризму до демократії, проте народ виявився не на висоті. Коротше, не той народ попався. Не дисципліновані німці чи невибагливі в побуті китайці. Можливо, що дехто у верхах подумки й дорікне, та оприлюднити такі речі ніхто не наважиться, кури засміють.

Як позбутися цього ментального поділу уряду і суспільства, поділу, образно кажучи, на воду й олію? Ідеалістично налаштовані люди, з розвинутішою правою півкулею головного мозку закликають  творити якомога більше гарних книжок, пісень і фільмів, які об’єднували б низи з верхами. Боюся, що й талановита пропаганда тут не допоможе. За Союзу вся ідеологічна машина працювала зранку й до вечора заради того, щоб втовкмачити масам просту істину: народ і партія — єдині. І ефект мала не те що нульовий, а діаметрально протилежний.  Як же ти втовкмачиш її нині, коли партій — на руках і ногах пальців не вистачить перерахувати?

Зате що добре видно з погляду нинішнього дня — це кардинальна помилка народу 1991 року, коли тодішніх управлінців не те що не змели, але ще й суттєво поліпшили їм умови існування. Приклад Західної України за Збручем здебільшого ніхто не підтримав, тому й маємо те, що маємо. Тому й дійшло суспільство до того, що постющенківські управлінці сформувалися за рахунок нового антропологічного підвиду — Homo donetskus.

Зрештою, не буду сіяти зневіру, краще дивитися все-таки вперед, а не назад. І визнати, що немало серед нас людей, які твердо вірять — держава була, є і буде наперекір усім недоброзичливцям, потрібно лише перечекати, перетерпіти лиху годину. Охоче з такими солідаризуюся. Питання лише в тому, наскільки можна зрозуміти з переживань добре освічених і тверезих аналітиків, якою буде в подальшому ця держава: Малоросією чи все ж Україною? Бо можливий варіант як перший, так і другий. Малоросія — це там, де кажуть укрАїнський, сповідують принцип “моя хата скраю” і якщо висловлюють невдоволення верхами, то з печі. Пригадуєте в поета? “Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти”. Україна ж — це, звісно, украЇнський, життєвий принцип “якщо не я, то хто?” і публічний вияв незгоди з будь-яким непродуманим рішенням уряду.

Іншими словами, оптимізм — річ потрібна й корисна. При умові, що він має під собою ґрунтовні підстави. Бо пригадаймо хоча б, що говорив, ініціюючи резолюцію Європарламенту про Степана Бандеру, представник Польщі: в історичному питанні українці поділені самими собою, а не кимось.

Тому на закінчення — не позбавлений глибинної мудрості монолог. “Як довго чекати кращих часів?” — запитує учень. “Якщо чекати, то довго”, — відповідає вчитель.

Дмитро КАРП’ЯК