Щодня, прогулюючись повз ратушу, заклопотані буденними справами, ми не зупиняємось ні на хвилинку. А варто було б стати й підняти голову догори. На фасаді будівлі під самим годинником височіє жовтий орел на блакитному фоні. А яка частина коломиян знає його автора? Напевне, меншість. Тому героєм нашої історії став лікар, поет, музикант, а також автор герба Коломиї Михайло Довірак. Здавалося б, це зовсім не пов’язані одна з одною галузі, але цей чоловік зумів поєднати їх і досягти певного успіху в кожній з них. Варто відзначити, що наприкінці літа пан Михайло відзначив свій 80-й день народження. "Дзеркало краю" поспілкувалося з ювіляром й розпитало про життєві здобутки. – Пане Михайле, перш за все, вітаємо Вас з нещодавнім ювілеєм. Але повернімося в минуле й пригадаємо Ваше дитинство. Чим любили займатись? – Любив читати. Діти пастушили, і я з ними. Співав. Любив пісню й музику. І в нашому будинку культури в Печеніжині був духовий оркестр. Будучи ще школярем, я пішов туди. Потім вступив до Івано-Франківського музичного училища, грав на духових інструментах. Там навчався чотири роки. Після його закінчення отримав скерування до Чернівецького культосвітнього училища на посаду викладача, а звідти був призваний до армії. Три роки відслужив й вступив до Івано-Франківського медичного інституту. Після його закінчення пішов працювати лікарем до Коломиї. – А як сталося, що від музики Ви перейшли до медицини? Це ж дві різні галузі. – Як вам сказати… Перейшов тому, що медицина в мене була з музикою на одному рівні. Але все ж таки музика залишилася для загального розвитку. Я зовсім про це не шкодую, бо зараз я не музикант, але я навчився слухати музику, особливо симфонічну. Бо ж не всі її слухають. Перемикають приймач, бо то симфонія, а то треба навчитись її слухати. Бо це є велика насолода. Є шедеври живопису, так само є й шедеври в музиці, і все те слухати, вміти прочитати – то велике задоволення. Музика залишилася в мене, як хобі. Я трішки співчуваю людям, які не дружать з нею. Бо вона є основною в духовному світі людини, а потім – література. І я дякую тим викладачам з училища за те, що я навчився слухати. Але все-таки ще зі школи в мене були дві думки ким стати. І перемогла медицина, бо це благородніша професія. Працював з 1970 по 2018 рік дерматовенерологом. Настав 80-й день народження, тому я вже залишив свою офіційну працю. Деякий час ще працював на пенсії. Будучи лікарем, отримував велике задоволення від того, що допомагав людям. У музиці духовне, а тут – моральне. Бо найдорожче в житті людини – здоров’я. – Продовжимо згадувати минуле: розкажіть про Ваші студентські роки. – Мої студентські роки були цікаві. Це була молодість. Час, коли пізнаєш світ, вдосконалюєшся. До речі, незабаром у 2020 році буде 50 років, як я закінчив інститут, а щоп’ять років ми з однокурсниками зустрічаємося. І дуже цікавим є те, що роки минають, люди змінюються, і коли зустрічаємось, то інколи не впізнаємо одне одного. Наприклад, я жив у гуртожитку з одним хлопцем тривалий час. Він довго не приїздив на зустрічі, а коли приїхав, то я дивлюся на нього і не впізнаю, а мешкали ж в одній кімнаті. Люди змінюються, і це цікаво. Коли зустрічаємось, то завжди ділимось враженнями, своїми досягненнями, життєвими здобутками. Але найсумнішим є те, що багатьох людей з нашого курсу вже нема… І це дуже сумно. Але таким є життя… – Знаю, що Ви займались також краєзнавством. Чим саме цікавилися, що досліджували? – У мене є книжка "Печеніжин". То є поема в історичному аспекті. Я зібрав інформацію, скільки священиків було в Печеніжині. Їх було десь півсотні. Також там є про вояків УПА, які були вихідцями з Печеніжина. Їх було близько сотні. Довго я збирав цю інформацію, приблизно 10 років. Щоб зібрати весь список вояків УПА, треба було їхати і в Космач, і в Слободу, і в Молодятин, і в Косів, і в Чернівці, і в Івано-Франківськ. Саме там були оці архівні документи. – Чи займаєтесь досі такими історичними пошуками? – Зараз чогось нового не шукаю, але намагаюся прочитати історичні джерела. Є така книжка «Вони змінили світ». І там є дуже багато історичних особистостей. Це дуже цікаво. – Крім цього всього, ви ще й написали чимало поезій. Чи пишете нові? – От якраз ця книжка про Печеніжин поемою написана. Зараз рідко дуже пишу. Є збірка "Мелодія в терцію". Розгорнувши її, пан Михайло зачитує "Березневий експромт": Земля прощається зі снами. Тепло. Весна. Над нами Голубінь ясна: У березня весілля. Та раптом полетіли білі стріли: Неждано-свавільно Хурделиця розкрила крила – Суцільно І небо, й землю закрила. Гостей пернатих снігом-сіллю зустріла. А серцем крижаним не чує, Як лелека чується, Чим харчується, Де ночує… Зненацька. Раптом. Це березень показує характер.   – Чи читали Ви свої вірші своїм онукам, коли вони були малими? – Читав, але рідко. Бо вони жили на віддалі. Один внук вже закінчив Київський медичний університет ім. Богомольця. Вже лікар. А другий – пішов у музику. Виступав на "Голосі країни". Я дуже пишаюсь своїми внуками та тішуся ними. – Розкажіть ще про герб Коломиї. Чому вирішили податися на конкурс? Чи, можливо, Ви ще й художник? – З того часу минуло вже 27 років. 1991 року герб затверджений міською радою, а перед тим аж чотири роки тривав конкурс. Коли його оголосили, я не брав спочатку участі. Але з самого початку не прийняли жодного проекту з тих, які подавались. Наприклад, були такі, що показували різні технічні елементи. Але ж то треба було спочатку прочитати про геральдику, пройти теоретичну підготовку, обґрунтувати. І от той перший тур пройшов безрезультатно, а я подумав, що треба-таки результату, тому вирішив брати участь у другому. Я підрахував, то було 64 роботи, але всі вони були зашифровані, прізвищ не було. Ну і я вирішив подати свою роботу. – Скільки пішло часу на її створення? – Десь два роки я працював над ескізом, мав безліч різних варіантів, але всі вони не підходили. Вони мені не подобалися. Треба самокритично ставитися до своєї роботи, бо без цього не може бути результату. І в останньому варіанті була цікава деталь. У будинку культури «Народний дім» при вході є столик чергових, і саме на ньому мені прийшла ідея останнього варіанту. Смішно, дивно, цікаво… Після цього журі затвердило його. Було дуже багато суперечок, бо художників є багато в Коломиї, а я ж не художник, а аматор. Я те, що у школі вивчив, те й знаю. Але я цікавився цим. Милувався картинами, ходив по галереях у Львові, Москві, Петербурзі. Але суперечок було багато, які тривали довго. Як це аматор випередив художників? Якщо взяти тодішні газети, то можна побачити всі ті коментарі і дискусії. Врешті-решт не могли вирішити й запросили комісію з Івано-Франківського університету, яка вибрала мій варіант й сказала: "Це має бути герб Коломиї." А вже потім сесія міської ради затвердила його. І так вже 27 років Коломия має герб. Навіть якщо зайти до міської ради, то на кожних дверях є номер кабінету й герб. І на вулицях також. Це для мене дуже приємно. АВТОР: Ярина БАЛАБАНИК ФОТО: Андрій КАНЯ