Лісовими стежками санітара УПА “Буявіра”. Спецпроект “Мужні та незламні”

“Дзеркало медіа” продовжує спецпроект “Мужні та незламні” – історії коломиян, які були репресовані під час радянського режиму. Спогади, архівні фото і таємні документи.

У 95-літнього колишнього стрільця й санітара УПА Миколи Гринюка ще доволі гучний голос, чітка дикція і світлий розум. Ось тільки майже не встає з ліжка, відколи п’ять років тому переніс інфаркт.

Як примудрився дожити до таких поважних років – чоловік і сам не знає. Особливо міцним здоров’ям ніколи не відзначався, багато років мучився виразкою шлунка. Від ранньої юності й до 45-літнього віку був затятим курцем. Працював на тяжких роботах у шахті…

Майже двадцять років минуло, як померла його вірна дружина, разом з якою перебули сибірську каторгу, разом і додому повернулися у 70-х роках минулого століття. На вигляд пан Микола твердо скроєний типаж, але при тому й упертий – навідріз відмовився, аби його зазнимкувати, мовляв, став схожим на старий трухлявий пень. Хоч і двоє синів, які його доглядають, і ми, журналісти, які завітали в гості, – іншої думки. Дарма. (“Навіть не намагайтеся тата в чомусь переконати – марно час витратите”, – по-змовницькому шепоче нам син Михайло, покладаючись на слабкий татів слух).

Надсадно дихаючи, Микола Гринюк сів, опустив з ліжка ноги й почав розповідати про себе. Розповідь злагоджена й послідовна, тому чоловік злоститься, коли син для ясності вставляє ремарки (зрештою, цілком доречні).

…Народився в селі Новоселиця на Снятинщині. Закінчив 7 класів початкової школи й вивчився у Косові на дяка. Рік – від 1943-го до 1944-го –  дякував, одночасно сповняючи обов’язки кур’єра ОУН, членом юнацтва якого він тоді ж і став.

Коли на “студебекерах” повернулася на наші терени радянська влада, то одразу оголосила загальну мобілізацію – “добивати фашистського звіра”. Аби прихилити на свій бік місцеве населення, червоне керівництво почало загравати з церквою, – пояснює пан Гринюк. – Священикам, дякам і паламарям видали броню від війська. Стало відомо, що наш заболотівський греко-католицький декан утік разом з німцями. На його місце тут же ж призначили нового московського попа. Так той піп-декан звелів усім підлеглим йому священикам раз на тиждень разом з дяками з’являтися до його резиденції вчитися православних канонів і староцерковної (вважай – російської) мови богослужіння…

Молодого дяка Миколу Гринюка хоч і не взяли на війну, але сана таки позбавили – відправили працювати в шахту, яка відкрилася в Тростянці.

“Я тебе на фронт не відправляю, відправляю в шахту, однаково, матимеш бронь від війська”, – так сказав хлопцеві заболотівський військовий комісар з питомо великодержавним прізвищем Смірнов…

“Мені така переміна ніяк не підходила, я зв’язався зі станичним юнацтва ОУН Василем Порчуком і заявив йому, що йду в ліс до бандерівців. Нас кілька хлопців направилися до лісу. У Хімчині до нашої групи пристало ще декілька молодих патріотів. Так лісами-стежками-верхами ми під ранок дісталися Шешорів. У Шешорах нас зустрів станичний УПА на смішне псевдо “Іголка” й поселив у великій гуцульській гражді. Мені дали псевдо “Буявір”, почався військовий вишкіл, вивчення різних видів зброї, ідеологічна та психологічна підготовка”…

“Чотовий пообіцяв, що, як піде все за планом, то Різдво святкуватимемо в селі Річка. І ми рушили у космацькому напрямку до Річки. Там вирішили заночувати. Але мені чогось тривожно було на душі. Стомлені хлопці ще завидна поснули, а я не міг собі місця знайти, все мені здавалося, що в лісі якось неспокійно. Місцеві гуцули з мене підсміювалися: «Та то медвідь собі, мовляв, погулює, йди, сарако, спати!..». Серед ночі ми пробудилися від кулеметної тріскотні й розривів гранат. Стало ясно – на нас зненацька напали. Хлопці кинулися в ліс, я – навздогін. Почув різкий біль у лівім боці. Гукаю, що поранений. Мене нашвидкуруч хлопці перебандажували рушником і сорочкою. Прибігли до Шешорів. Я заледве тримаюся на ногах. Там мене медсестричка “Леся” перев’язала, а лікар оглянув рану й сказав, що неглибока”…

Стрільцеві Гринюку запропонували пройти курси санітарів, на що він погодився. Отримав торбину з перев’язочним матеріалом, знеболювальне, ще різні пігулки. Направили у сотню “Святослава” до куреня “Скуби”. А то вже кінець війні. У червонопогонних переможців з’явилися свіжі резерви. Радянські господарі всі сили кинули на ліквідацію бандерівців.

“Усі дороги в ліс перекриті, – згадує старий підпільник, – ні тобі з лісу, ні до лісу”.

Кільце щораз звужувалося. Почав дошкуляти голод. Надійшла команда від Проводу розходитися по рідних теренах.

“Я відправився додому. Переховувався з іншими підпільниками в бункері, що збудований на подвір’ї батьківської хати… А ото раз прийшла на село велика облава. Наше місцеперебування видав карателям колишній зв’язковий УПА. Коли енкаведисти оточили бункер, спершу було вирішено всім підірватися гранатою. Але виникли серед нас суперечки: хтось був в УПА, а хтось не встиг повоювати й вини перед москалями за собою на мав. Вирішили здаватися. Так усіх нас і пов’язали”…

Спершу – тюрма в Заболотові, відтак – у Коломиї. Запроторили в’язнів у товарняки й відправили на Північ. 20 діб їхали до міста Інти Комі АРСР. За участь у “бандформуваннях УПА” Миколі Гринюку “впаяли” 10 років таборів і 5 років заборони на вільне пересування.

У неволі стрілець-санітар УПА одружився з львів’янкою. Народилося в подружжя двоє синів. Через 9 років повернувся в рідне село. Однак неможливість прописатися, постійне стеження органів безпеки, психологічний тиск – уся ця нестерпна реальність побуту змусила Гринюків повернутися на Сибір.

Там вони з дружиною без проблем підписали кантракт на роботу. Пан Микола працював під землею в шахті машиністом електровоза. Допрацював до пенсійного віку.

Повернувся на Батьківщину аж у 1977 році. Купив для сім’ї в Коломиї недобудовану хату, довів її до ладу. Там проживає й досі. Якби не купа ліків на табуретці й важкий подих, можна було б повважати, що перед вами – чоловік ще далеко не присмеркового віку.

Автор: Андрій МАЛАЩУК

Фото: Андрій КАНЯ

Читайте також: Коломиянка Ірина Лащевська “Мій брат не вбивав Галана”