Храм у Нижньому Вербіжі пам’ятає Довбуша й опришків

Вісім старовинних храмів на території України занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО: у Дрогобичі, у селах Потелич та Матків Львівської області, у Рогатині, у Жовкві, в селах Ужок та Ясіня Закарпатської області. У червні 2013 року до списку ЮНЕСКО занесено храм Різдва Пресвятої Богородиці в Нижньому Вербіжі.

Храмові в Нижньому Вербіжі, якому нараховується майже триста літ, пощастило зберегти свій основний первісний вигляд до сьогодні (на відміну від його ровесника – храму Благовіщення Діви Марії на старому цвинтарі в Коломиї, якому добряче нашкодили віряни УПЦ МП). Пощастило не в останню чергу тому, що богослужіння в ньому фактично ніколи не переривалися. Церква функціонувала навіть за радянських часів, і миряни її доглядали. Та про це піде мова згодом. Тепер трохи історії.

Перекази вповідають, що на місці храму, де нині моляться прихожани УПЦ КП, у давнину стояв чоловічий монастир. Його спалили татари. За письмовою згадкою, 1732 року в селі поселився втеклий від ватаги Довбуша опришок Григорій Семенюк з торбиною опришківських скарбів. Коли Довбуш якось перестрів утікача на святі у Вербіжі й спитав за крадіжку, той начебто божився ватагові, що за присвоєні гроші будує (чи збудує) церкву. Далі вже говорять документи – про те, що церковний провізор Григорій Семенюк у 1756 році розпочав будувати церкву у Нижньому Вербіжі… Напис на древньому камінному хресті, що стоїть при церкві до сьогодні, засвідчує, що був такий боговгодний чоловік Григорій Семенюк і прожив він 114 років.

Про все, що пов’язане з храмом від радянських часів, нам оповів настоятель храму доктор богослов’я, водночас викладач Волинської православної богословської академії отець Василь Витрук, котрий править у цій церкві від 1983 року, тобто, 36-й рік поспіль.

Жива душа храму відзивається п’ятьма стародавніми дзвонами. Є такий переказ, що фундатор церкви, згаданий уже Григорій Семенюк при відливанні дзвонів вкинув у киплячу гущу оберемок срібного начиння й срібних монет, через це вони мають такий чистий і дзвінкий голос. А ще існує припущення, що під церквою прорито підземні ходи.

За радянської влади релігійне життя громади стояло під важким пресом. Під пресом і суворим контролем перебували й священики. Скажімо, згадує отець Василь, релігійні обряди він мав право проводити тільки в церкві; що стосується хрещення, вінчання й похорону, то дозволялося їх проводити й удома, але тільки в приватних оселях, в жодному разі не в комунальних квартирах. Священик також не мав права вести похоронну процесію по вулиці.

“Однак, не зважаючи на перестороги, я хрестив підпільно вдома дітей комсомольських і партійних активістів, щоправда, не заносив жодних записів до церковної книги задля їхньої й своєї безпеки”…

Зі встановленням Незалежності храм у Нижньому Вербіжі отримав друге дихання. Дах перекрито бляхою, бо протікав. Капітально відремонтовано підлогу. У своєму первісному вигляді дошки підлоги були з’єднані без цвяхів – кілками. Довелося переробляти. Зверху підлогу тепер покрито паркетом. Підремонтували й фундамент. Проклали на подвір’ї доріжки з каменю. При тому основну конструкцію храму ні ззовні, ні зсередини не порушено. Інтер’єр зберігає той самий вигляд, що й сотні років тому – ті самі ікони, той самий іконостас. А ось покриття доведеться поміняти з бляхи на ґонту, – така вимога ЮНЕСКО. І її необхідно виконати без жодних застережень й надто довгих зволікань. А час іде…

АВТОР: Андрій МАЛАЩУК

Читайте також: БФ “Покуття” спорудить дзвіницю з інсталяцією звуку. ФОТО ПРОЕКТУ