Додому Новини Політика Чи вмер у Коломиї “совок”?

Чи вмер у Коломиї “совок”?

1
Поділитися

Початок травня в Україні останніх вісім десятків років був червоним. Спочатку святкування солідарності трудящих, а потім перемоги робили першу декаду цього весняного місяця аж надто червоним. Союз помер, а отакий «совок» – тобто пережитки радянського минулого і радянського мислення залишилися. Після Майдану та початку війни в державі розпочався довгожданий процес декомунізації, відповідно «совка» поменшало. Однак совок – це не тільки радянські символи та любов до них, а в першу чергу користування радянським типом мислення та зразками поведінки. Тож чи повністю Коломия позбулася пережитків радянського минулого та пресловутого «совка» – питання залишається відкритим.

 

Don Yapon

На честь 50-річчя радянської влади

Хоча Національний Інститут пам’яті і визнав Прикарпаття єдиною областю України, де не залишилося радянських топонімів чи пам’ятників цій епосі, це не зовсім так. У Коломиї на вулиці Січових Стрільців на будинку 44 (на фото) і досі висить та красується металева вивіска із таким текстом: «Будинок був споруджений на честь 50 річниці СРСР». Це, звичайно, не пам’ятник Леніну, але зняти її обов’язково потрібно. Не тільки тому, що сам факт її наявності – це порушення Закону про декомунізацію, але і з моральної точки зору. Негоже на початку 21 століття у такому місті, як Коломия, прославляти радянську владу, яка за час свого існування закатувала тисячі коломиян.

Схожа історія і з площею Героїв, яку, правда, і перейменували на площу Скорботи, але залишили радянською по суті. Згоден, що питання меморіалу на площі дуже спірне та болюче, адже пов’язане із пам’яттю загиблих солдат. Втім, як зазначає відомий коломийський краєзнавець Василь Нагірний, тут маємо справу не зовсім із військовими похованнями. Нечисленні останки радянських солдат тут дійсно є, але при спорудженні меморіалу їх нишком уклали при самому вході, де приблизно зараз функціонує стоянка таксі. Більшість прізвищ, які викарбувані на тумбах, взято з архіву військкомату, – каже пан Василь, – аби переконати майбутніх радянських громадян у тому, буцімто в операції по захопленню міста брала участь велика армія. Імена і чини, які значаться на саркофазі, взято з лазаретів і медсанбатів у селах Мала Кам’янка, Добровідка, П’ядики, де солдати вмирали від ран уже після наступу на місто. Їхніх тлінних останків тут теж немає – запевняє Василь Нагірний. По суті радянський військовий меморіал споруджений на порожньому місці і досі в тій чи іншій мірі виконує свої ідеологічні функції.

Таких явних матеріальних пам’ятників радянській минувшині в Коломиї більше немає. Однак «совка» – сплаву радянського минулого і українського сучасного – багато. По суті совковою є значна частина Коломиї. Адже погані дороги, сірі та облізлі багатоповерхівки, реальні болота в спальних районах міста, дикі собаки на вулицях, неприбране сміття – це також прояв совка, оцієї радянської та пострадянської безвідповідальності та безгосподарності.

Однак найбільша шкода від совка навіть не в цьому. Вона криється у наших головах. Байдужість, хамство, безвідповідальність, лінь, хабарництво, недобросовісність – це також яскраві риси того, що ми називаємо совком. І їх, погодьтеся, у Коломиї доволі часто можна зустріти.

 

Мокрий асфальт, неповноцінність та кумівство

Коли ми зможемо повністю це перемогти – ми запитали у коломиян. Олег Попик, правник та громадський активіст, вважає: поки що совок у Коломиї повністю не викорений та наводить як приклад таку історію: «Якось їхав я у таксі з одним із керівників прокуратури. Таксист, старший чоловік, розповів нам, що вчора бачив, як робочі асфальтували дорогу в дощ! Таксиста це не обурювало – він чомусь усміхався. Я сказав, що робочі не повинні були асфальтувати дорогу в дощ, бо така робота неякісна. Керівник прокуратури на це сказав, що робочі все робили вірно – бо у них був наказ від їхнього керівника, і вони зобов’язані виконувати наказ. Ось вам і замкнене коло. Совки, які виконують безглуздий наказ асфальтувати дорогу в дощ, совок з керівників, який каже, що вони все робили вірно, бо були зобов’язані виконувати наказ. І совок з народу – який бачить це неподобство – і сміється, радіє. В якійсь мірі я теж тут совок – бо не пішов наступного ж дня до того керівника, який дає накази асфальтувати дорогу в дощ, і не зробив нічого, щоб вплинути на нього, щоб він ніколи більше так не робив», – каже пан Олег.

Взагалі совок знищити неможливо, – продовжує пан Попик, – він може вимерти тільки природним шляхом. Подолати совок можна було б скоріше якби ми зуміли належно організувати навчання дітей в державних школах. Наразі не зробили цього. Тому доведеться очікувати смерті совка в природний спосіб. Це довго, але надійно. Це свого роду такий часовий тунель. Нація заходить у цей тунель, рухається ним 40 років і виходить. Але уже абсолютно іншої якості. До речі, ось такі кризи, як наразі в нас 25 років, – гарний засіб для прискорення відмирання всякої нечисті, – вважає Олег Попик.

У свою чергу журналіст Дмитро Карп’як вважає, що особливої трагедії з наявності совка у Коломиї та й Україні загалом робити не варто: «Чим мені категорично не подобається один хвалений серед супер-пупермодерністів івано-франківський літератор, то це тим, що ледь не в кожному тексті пропагує думку про недоцивілізованість своїх земляків. Рагулі вони, мовляв, і совки, і нічого доброго в майбутньому таких людей і таке місто не чекає. На щастя, в Коломиї літератори на кшталт нього не водяться, хоча рагулів і совків, як і в кожному населеному пункті, в нас також вистачає. Чи варто робити з їхнього існування трагедію? Думаю, що доцільніше не стільки співати заупокійну з приводу майбутнього, скільки докладати старань, аби всі ми ставали якомога цивілізованішими в найширшому розумінні цього слова. Такого ідеалу, коли одна половина міста любить Василя Симоненка, а друга – Василя Стуса, і єдино через це між ними незгода, – ми, напевно, ніколи не досягнемо, та прагнути до ідеалу треба. На цій дорозі й совок потроху відсіюватиметься», – вважає пан Дмитро.

Радикальніше налаштована Олександра Базюк, член виконкому Коломийської міської ради. Вона вважає совок продовженням радянської корупційної машини. «Всі громадяни неосяжної країни СРСР, – каже пані Олександра, – твердо знали, що радянські суди чітко керовані дзвінком «згори», що державно-безкоштовні (а насправді висококорупційні) вищі навчальні заклади мають «квоти» по прийому національних меншин, та безквотний прийом дітей партноменклатури, що радянська міліція корумпована згори донизу і найвище начальство на дорозі – сержант ДАІ з набитою кишенею та двоповерховим особняком.

Та чи змінилося будь-що сьогодні? – запитує пані Базюк. Чи часто ви ловите себе на думці: «Піду віднесу «подаруночок», конвертик і обмину довгу чергу, поставлю МАФ (малу архітектурну форму – торгову точку) там, де мені заманеться, отримаю дозвіл на перебудову/добудову всупереч архітектурним нормам, поставлю літній павільйон на самому тротуарі, а то й на проїжджій частині, отримаю всупереч законодавству землю в самому центрі міста, припаркую своє авто перед чиїмись воротами, впоперек тротуару. Бо що мені за те буде?» Ніхто не впізнав себе, свого товариша, знайомого? Так, так, це ніхто інший, а тільки ми з вами. Ось це і є той клятий, тричі в шию гнаний українським Майданом, самий що не є «справжній совок».

Та тільки перетнувши україно-шенгенський кордон, – продовжує Олександра Базюк, – відчуваємо, як отой зашкарублий совок наглухо ховається десь там, на дні нашої української душі. Там ми тричі подумаємо, передивимось всі навколишні знаки, написи і тільки тоді дозволимо собі припаркувати авто. Там ми довго шукатимемо урну, щоб викинути обгортку від цукерки. Там ми не дозволимо собі триповерховим матом послати корінного жителя. Там і в голову нам не прийде тикати гроші поліцейському, бо собі ж дорожче вийде. Там ми добре усвідомлюємо, що за порушення законодавства, навіть якщо це правила дорожнього руху, не те, що нам, а й голлівудським знаменитостям світить реальний термін ув’язнення.

Значить щось не так у нашій державі, значить існують причини, котрі дозволяють совкові вільно прогулюватись по нашій українській землі. І ця причина – відсутність правової держави, в котрій Закон має найвищу силу, в котрій Закон – один для всіх, незалежно від вашого соціального статусу, від вашої наближеності до владного крісла чи бюджетного корита. Тільки тоді, коли ми знатимемо про невідворотність покарання за будь-яке правопорушення, ми станемо «свідомими європейцями» і отой напівмертвий чи напівживий совок української душі назавжди покине нас, – переконана пані Базюк.

 

До кінця ще далеко

Будьмо відвертими: попри увесь патріотизм, прогресивність та європейськість наше місто та його мешканці все ж таки не змогли повністю позбутися совка та совкового мислення. Однак радує та надає оптимізму те, що успіхи у цій справі є. Можливо, вони малі, можливо не такі відчутні, та все ж. В Коломиї, як і в Україні загалом, все позитивне рухається із черепашиною швидкістю. Після Майдану та війни європеїзація та дерадянізація, правда, дещо пришвидшилися, та все ж. Тішить і те, що все більше коломиян позбуваються радянського мислення, байдужості та імітації праці. Це правильний шлях, шкода тільки, що ми на самісінькому його початку.

Віктор ФІТЬО

1 коментар