Коломиянин Петро Бойчук. Викладач філософії за освітою і турист за покликанням. Воєнні дії на Сході країни стали для нього продовженням Майдану. Про революцію, війну та патріотизм Петро розповів журналістам «Дзеркала Коломиї» після повернення зі Станиці Луганської. З Майдану на фронт Розповідаючи свою історію, Петро зізнався, що перед Революцією Гідності планував виїхати за кордон. У той час був розчарований та впевнений: сучасна молодь нікудишня. Проте під час повстання студентів у Києві кардинально змінив свою думку про молоде покоління та Україну. Як тільки почалися заворушення, зрозумів, що нікуди вже не виїде. Спочатку займався організаційною роботою: брався за все, що могло б допомогти: патрулював вулиці, охороняв пости тощо. Петро брав участь у захопленні державної телерадіокомпанії, де згодом облаштували кухню та шпиталь. Під час революції отримав два поранення: у голову та ногу. Запитую, чи довго лікувався. Петро віджартовується, мовляв, зажило як на собаці. Пізніше, коли події почали набувати серйозніших обертів, зрозумів, що треба брати до рук автомат. «Уже в квітні-травні наші хлопці почали виїжджати на Схід. Казали, що потрібна допомога. Бо ж війна – це не тільки стріляти, треба побут облаштовувати та давати людям можливість відпочивати. Моя поїздка на Схід припала на період після визволення Слов’янська, тож спочатку моїм обов’язком було стояти на блокпосту», – розповідає Петро Бойчук. "Якби мені дали обрати як я хочу померти, то вважаю, що краще від кулі на полі бою, коли ти повний сил і хочеш жити, аніж від старечої хвороби, коли проситимеш у Бога, щоб Він якомога швидше забрав тебе до себе» «Секунда розділяє, або ти вбивця, або тебе вбили...» У січні пролунав дзвінок, Петро вже був готовий. 26 числа опинився в Станиці Луганській. Про війну і те, що пережив, розповідає небагато: «Ну як буває на війні… Постійні обстріли... Розумієш, секунда розділяє, або ти вбивця, або тебе вбили. Тому на війну потрібно брати вже старших хлопців, адже тут важлива психологічна стійкість, чи ти готовий виконувати поставлене перед тобою завдання. Треба розуміти чого ти сюди прийшов і за що ти тут стоїш... Особисто для мене – це честь воювати за свою країну, згодом розповісти своїм дітям, що ти робив і де був, коли йшла війна. Ця війна насправді більше політичного характеру. Це для мене, простого смертного, вона – за землю та її територіальну цілісність. Але я давав присягу, я служив українській армії. Тож думаю, почесний обов’язок кожного чоловіка бути там. Якби мені дали обрати як я хочу померти, то вважаю, що краще від кулі на полі бою, коли ти повний сил і хочеш жити, аніж від старечої хвороби, коли проситимеш у Бога, щоб Він якомога швидше забрав тебе до себе». На думку Петра, помилка українців – прагнення постійно просити у когось допомоги та не покладатися на власні сили. «Ми просимо увесь світ дати нам зброю, ракетні комплекси... Питання: хто з тим розбереться? Це те саме, що дати мавпі автомат Калашникова. Для того, щоб навчитися тим користуватися, потрібні роки тренувань. Або інше... От у нас люди кажуть: приїдуть наші хлопці з АТО і розберуться з тою владою. Люди, як ви не можете зрозуміти, що ми вже намагаємося навести лад там, на Сході, щоб та пліснява сюди не перебралася?». Розрада на Сході – ротвейлер Берта Військове кредо 33-річного коломиянина: «Людина має право називатися громадянином тієї чи іншої країни лише тоді, коли її захищатиме». На питання коли планує влаштовувати своє особисте життя, чоловік відповідає – нема часу. А потім додає: «Хочеш глянути на мою дівчинку?», я киваю. Петро дістає свій телефон та показує фото, де обіймає Берту, чорного ротвейлера. Каже, що це його розрада на війні, яку любить понад усе. «Третина хлопців могли бути без касок, зате в командира – супутниковий телефон» Продовжуючи розмову з Петром, помічаю, що він досить таки відома особистість, адже за час нашого двогодинного спілкування ми зустріли з десяток його знайомих та друзів. Чоловік пояснює, що не звик до такої надмірної уваги до себе. Проте цінує дружбу більше за все. «Там пізнається справжня чоловіча дружба. У нашій організації «Золоті леви Чорної сотні» немає такого, щоб кожен сам за себе, там всі за одного. Ми ділимося усім, починаючи від харчів та екіпірування й закінчуючи хорошими жартами – у нас все спільне. Я бачив, як приїжджали інші батальйони, тридцять відсотків хлопців могли бути без касок та шоломів, зате в командира відділення був супутниковий телефон. Питання: навіщо? Спілкуватися з Порошенком?» Питаю, чим можна допомогти, куди надсилати гроші, реквізити організації. Петро відповідає, що хоче просити у коломиян тільки одного – бути патріотами своєї держави. Ходити на голосування, думати про свій вибір та про те, що діється навколо. Через два тижні Петро повернеться до побратимів на війну. Але страху в його очах не бачу, навпаки – якусь неприховану радість. Каже, що там вирує інше життя. А поки що тут, в рідній Коломиї, проходитиме своєрідну реабілітацію, насолоджуватиметься співом пташок, сміхом дітей та святкуватиме Великдень. «Христос воскрес, воскресне й Україна!» – закликав на прощання вірити Петро.