Вперше малий Василь потрапив до Коломиї як учень державної гімназії з польською мовою навчання – української ще не було. Добре відомі пронизані гіркотою його спогади про гімназійну науку: «У великій салі першої класи ... ми , селянські хлопці, зайняли послідну лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же учитель німецької мови сказав мені: «Іди, хаме, свині пасти», то ціла класа зареготалась, а професор натуральної історії (природознавства – М. К.) – Вайгель бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок був високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревіла з утіхи, я вийшов зараз з класи і пішов на свою квартирю».

Коломийську гімназію Василь Стефаник так і не закінчив, завершував середню освіту в Дрогобицькій. Та як би там не було, в Коломиї отримав він добрі знання, а ще саме тут познайомився з творчістю забороненого тоді Тараса Шевченка. Засновник музею «Гуцульщина» Володимир Кобринський, який теж навчався в Коломийській гімназії й мешкав на «станції» (в орендованій кімнаті) з Лесем Мартовичем (до нього часто навідувався Василь Стефаник), згадував: «Одного разу Стефаник каже до мене:

– Слухай, Влодку, ти підеш нині з нами, але щоб про це нікому не говорив, бо я тобі язик відріжу.

І пішли ми з Стефаником та Мартовичем. Недалеко від церкви зайшли на бічну вулицю, що веде на Мнихівку (тепер – вул. Довбуша – М. К.). При дорозі там була кузня, в якій працював коваль Блонський, а біля кузні на горбку стояла хата, в якій він мешкав. Ось до цієї хати і привів нас Стефаник. Там, виявляється, Стефаник з товаришами часто сходились. Увійшовши до кімнати, Стефаник вклав подушку у вікно, щоб з вулиці не видно було світла в хаті, замкнув двері, засвітив лампу. А потім витяг книжку й почав читати. Що то за прегарні вірші були! Стефаник читав «Кобзаря». Закінчивши читати, він розповів нам, хто такий Шевченко, бо тоді про нього ще нічого не знали, а «Кобзар» був заборонений…» .

Вже навчаючись у Дрогобичі, в листі до Ольги Гаморак В. Стефаник писав: «Тай кажу вам, що волів бим був сто раз радніше, аби мене з Коломиї вигнали – як тут раз прийняли». Отже, Коломийська гімназія, попри не надто прихильну до В. Стефаника атмосферу, таки відіграла велику роль у його житті. Зрештою, й своїх синів відправив на навчання саме до Коломиї. Щоправда, на той час тут діяла вже українська гімназія.

1898 року Василь Стефаник побував у Коломиї на концерті Соломії Крушельницької, на який щиро запрошував листом Ольгу Кобилянську: «Лиш один Бог знає, як радо я хотів би слухати співанок Крушельницкої разом з Вами. Ви би сиділи коло мене, а Солоха навперед нас так би файно виспівувала, що аж!...Крушельницка не горда і дуже буде тішитися Вами, вступ невеликий (квиток недорогий – М. К.) і я буду на Вас чекати. Напишіт лишень, чи купувати білєта два чи оден…». Але письменниця не приїхала, тож виступ співачки В. Стефаник описав Ользі Кобилянській у властивому йому жартівливому тоні в листі від 30 червня: «Я дуже банував, що Ви не могли бути в Коломиї на концерті. Були бисьте виділи, як попи, попаді і їх діти ревно гляділи на Крушельницку! Як на свою дитину або сестру дивилися… Очи у всіх так подобріли, що ледви старші жінки витримали, аби не сказати: Сальцю, спадай на бога, не форсуйся так «страшенно»!... Вся публіка була попівська і виділа і чула свою досконалість в попівській дитині». В листах до О. Кобилянської та В. Морачевського згадує він і про банкет: «По концерті був комерс з тоастами. Говорила публіка – не артистка».

Цікавими є спогади про перше заочне знайомство з Василем Стефаником саме в Коломиї його майбутнього доброго товариша, теж письменника, Богдана Лепкого. Було це тоді, коли у 1897 чи 1898 році Б. Лепкий проходжувався містом зі своїм приятелем, коломийським гімназистом Ярославом Весоловським: «…Славко торкнув мене ліктем:

– Бачите?

– Що?

– А там під «Народною торговлею» (українська крамниця – М. К.) тих двох.

– Я глянув. Стояло двох молодих людей. Один білявий, з волоссям хвилястим, з борідкою і з краваткою, вив’язаною фантазійно, другий – чорний, зроду і від сонця, як циган. Оба стрункі, більше ніж середнього росту. Балакають. Чорний хмуроокий. Та нараз хіхікнув. Очі блиснули, забіліли зуби, цілий перемінився.

– Це Труш і Стефаник, – каже Славко.

Труша я знав, як надійного маляра, але хто таке Стефаник? – питаю.

– Селянський син із Русова. Ходив до гімназії в Коломиї, а тепер є студентом медицини в Кракові, і пише новели з хлопського життя.

– Новели? А гарні?

– Або я знаю, чи гарні, але такі, яких ще ніхто не писав. Інші».

Того ж дня Богдан Лепкий в помешканні коломийського адвоката Кирила Трильовського й прочитав вперше твір В. Стефаника. Через багато років згадував: «Я прочитав. Несамовитим духом повіяло на мене. Зразу хотілося кричати: «Ні, ні, ні! Так ніхто не пише...». Але ті короткі, зв’язкі речення, без одного зайвого слова й ті слова невишукані, звичайні, а такі, що тільки їх і можна було вжити в контексті, непереможною силою тягнули до себе. То осами скакали до очей, то цвяхами вбивалися в пам’ять».

Важливою була зустріч в Коломиї з уже відомим на той час письменником для професора коломийської гімназії 1919 – 1924 років Омеляна Цісика, про що він згадував так: «Наші коломийці … влаштовували вечір у честь Стефаника з якоїсь нагоди …І до мене звернулися, щоб я виголосив на тому вечері доповідь про Стефаника. Я погодився. Насвітлив я постать Стефаника як живописця села, виходячи від Квітки, Нечуя, Панаса Мирного та інших «реалістів», але дав порівняння різниці стилів, поетичного підходу, насвітлення…до імпресіонізму включно. Надійшов вечір. Я ждав за кулісами. Вкінці вийшов з доповіддю, вклонився публіці і глип, а в першому ряді сидить Стефаник! Я оторопів, але хіба не зійду зі сцени?! Прочитав доповідь і кінець. Аж тут до мене підійшов Стефаник, обняв, поцілував і сказав: «Дякую Тобі, Цісику!» Ти мене зрозумів. Дуже Тобі дякую!».

Письменник багато разів був у нашому місті, а про його тісний зв’язок з Коломиєю не дозволить забути пам’ятник біля Стефаникової школи.