Колишній народний депутат і нинішній лідер доволі розкрученого музичного гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук отримав премію «За поступ у журналістиці», виголосивши при цьому на Львівському медіафорумі т. зв. лекцію Свободи. Особисто на мене лекція кумира молоді справила дещо гнітюче враження. Спробуймо розібратись, у чому її автор має рацію, а в чому далеченько відходить від думок і поглядів загальновизнаних авторитетів. Вакарчук, як і личить громадянинові, активно переймається питаннями: що таке Україна? що таке українці? Розмірковуючи над ними, він доходить висновку, що вірменин Сергій Нігоян чи білорус Михайло Жизневський більші українці, ніж ті, хто голосував на референдумі в Донецьку. Та певна річ, що більші, ніхто й не заперечує. Якщо глибше піти в історію, то можна згадати не один десяток людей неукраїнського походження, які були співтворцями української державності й культури. З не нашого пня і німець Гізель, і молдованин Могила, і англієць Джемс Кейт, який стояв на чолі української державності як наказний гетьман… Однак з факту, що українська раса живилася й живиться чужими домішками, Вакарчук виводить надто сміливе як для розважливої людини узагальнення про необхідність «фундаментально змінити парадигму сприйняття того, що таке наша держава». Іншими словами, закликає не брати до уваги ні походження, ні спільне історичне минуле українців, ні кровні зв’язки. Усе це, на його переконання, другорядне, головне ж – спільні сучасні цінності, спосіб сучасного життя, конституційні засади, які роблять це життя комфортним. Бо за мовою чи церквою нас розділити легко, а ось за прагненням до справедливого суду – неможливо. Ти готовий будувати для себе ідеальний світ? Значить ти правдивий українець. Ця туга за ідеальним світом, за якоюсь унікальною державою, як бачимо, незнищенна. Ідеальне суспільство змальовував у своєму трактаті «Утопія» (16 ст.) Томас Мор, а ближче до наших часів – Володимир Винниченко в романі «Соняшна машина». Більшовики спробували втілити цю тугу наївних романтиків у реальне життя. Вийшла з того велетенська трагедія, яких лишень виродків не породила совдепія. Навіть банальний бандит розмірковує в оповіданні Віктора Пелевіна тверезіше, ніж наші невиправні романтики. «Чому не можна збудувати комунізм? – запитує цей бандит. І сам собі відповідає: – Бо цього не хоче наш найголовніший папа, який додав у глину, зліплену нас із неї, багато-багато людського фактору». Обґрунтовуючи свою подиву гідну тезу про необхідність назавжди попрощатися з темним минулим і знову будувати світле майбутнє, Вакарчук покликається на історичний досвід єврейського народу. Десять заповідей, отриманих Мойсеєм на горі Синай, стали, бачте, для євреїв новою конституцією, новими правилами гри. І євреї пішли відтоді тільки вперед, взялися будувати нову історію, викресливши пам'ять про минуле. Треба й нам переймати передовий досвід, агітує в лекції володар премії «За поступ у журналістиці», а не гидливо тикати пальцем у бік того, хто не нашого походження і не нашою мовою балакає: це чужий. Так ось з приводу єврейського народу. А чи відомо панові Вакарчуку, що саме цей народ (чи не єдиний у світі випадок!) спромігся відродити свою давню мову, звану івритом, і зробити її державною? Нею ж уже ніхто не розмовляв, це була практично мертва мова. Чи цікавився пан Вакарчук, у чому саме полягає таке явище, як сіонізм, нещадно таврований комуністичними вождями разом з українським «буржуазним» націоналізмом? Так, полягає у зміні цінностей. Але яких? Тих, що їх перейняли євреї під тиском чужих культур. Зовсім даремно, як на мене, закликає лідер «Океану Ельзи» до будівництва унікальної держави. Впродовж останньої чверті століття ми її успішно будуємо, цю унікальну державу. Кордони в неї наскрізь діряві, урядовці здебільшого злодійкуваті й брехливі, мова – перепрошую за вульгаризм, але це слова Ліни Костенко – «заблядована», навіть перейменування міста Комсомольськ на прегарні Горішні Плавні викликає шалений спротив тамтешнього совкового населення… Чим не унікальна держава? От тільки ідеальною для життя, як про те мріє Вакарчук, ніколи вона не стане. Дмитро КАРП’ЯК