Технічна історія Коломиї: радіо

Дзеркало медіа продовжує публікувати цикл нових краєзнавчих розвідок  “Технічна історія Коломиї”/”Історія технічного прогресу в Коломиї”: пошта, телеграф, телефон, радіо, телебачення, комп’ютер, автобуси, велосипеди й мотоцикли, а також статті з кулінарного минулого Коломиї. Це маловідома інформація, яка зацікавить не лише краєзнавців, але й ширше коло читачів.

ІІІ. РАДІО

Радіо народилося у другій половині ХІХ ст. Найбільше причетні до його появи й удосконалення англійський вчений Д. К. Максвелл, німецький вчений Г. Герц, канадський винахідник Р. О. Фессенден та інші. Перед Першою світовою війною радіо вже зробило майданчик до потужного старту для масового використання.

Коломиєць Микола Пригродський (1908 – 1978) у своїх спогадах пише: «У перші післявоєнні роки (1920-і рр. – прим. М. Савчука) з’явилися в продажу радіоприймачі (вони мали вигляд невеликої скриньки з насадженою на неї трубою для посилення звуку). Великі афіші повідомляли, що в залі Ощадної каси (тепер Народний дім) відбудеться радіоконцерт. Усі із захопленням розповідали, як із радіоприймача чувся голос і лилися звуки музики. Ціна перших радіоприймачів була висока, тому небагато людей могли дозволити собі такий «люксус».

У 1930-і поодинокі радіоприймачі на Коломийщині мали інтеліґенти (священики, вчителі, службовці), а також осідки деяких товариств.

З донесення Коломийського повітового управління державної поліції коломийському повітовому старості від 15 лютого 1937 р. довідуємося, що в місцевих єврейських спортивних товариствах «Гапоель», «Ючня», «Гасмонея» та ін. є радіоприймачі, і члени цих товариств, поміж яких є члени й симпатики комуністичної партії, слухають передачі з СРСР. Коли до Галичини вступила Червона армія, то впродовж 1939 – 1941 рр. власники радіоприймачів також перебували на негласному обліку. Правда, дехто потаємно використовував їх. Радіомовлення було заідеологізованим, хвалило сталінську владу. Як відомо, в СРСР комуністи надавали виняткового значення засобам масової інформації.

А 22 червня 1941 р., після втечі більшовиків з Галичини, замовкла і їхня радіопропаганда. Натомість через два дні запрацювала у Львові «Перша українська радіовисильня імени полковника Евгена Коновальця», яку слухали коломийці. Незабаром через радіоетер мешканці міста довідалися, що українці проголосили у Львові Українську державу. Однак невдовзі українські радіопрограми суворо цензурували німці.

У газеті «Воля Покуття» за 30 січня 1943 р. читаємо оголошення: «Одинока на Покутті радіомайстерня Олександра Малащука конструює та поправляє радіо-апарати та ладує акумулятори. Коломия, Головна, 3».

Радянська влада, яка 1944 р. повернулася в Західну Україну, відразу ж організувала державний радіовузол і забезпечила громадян дешевим радіомовленням. Спочатку радіовузол містився в штабі військової частини біля теперішнього рагсу і обслуговував кілька найближчих вулиць. Незабаром був змонтований ще один радіовузол, який містився у будинку зв’язку на теперішній вул. С. Петлюри, 13. А згодом апаратуру і ручний комутатор встановили в приміщенні теперішньої Укрпошти. У 1960 р., коли збудували декадно-крокову автоматичну станцію АТС-54, то для радіовузла виділили окреме приміщення, в якому встановили нове обладнання. Звідти під’єднали 10 проводових ліній напругою 240 вольт, які обслуговували місто і 4 високовольтні фідерні лінії напругою 960 вольт для мешканців району. А в колишніх радянських райцентрах на Коломийщині були свої радіовузли, які автоматично вмикались з апаратної радіовузла м. Коломиї. Використовували апаратуру ТУ-600, ТУ-5-3, ТУ-5-4, а на радіовузлах – приймачі ТПС-47, ПТС-58, «Казахстан», «Ишим», «Ишим-003».

Найбільшого розвитку дротове мовлення набуло в 1970-і, коли розширили АТС-54, а радіовузол перенесли в двокімнатне приміщення на нинішній вул. В. Чорновола, 47. Там встановили надсучасне, єдине в області, обладнання: підсилювачі УПВ-15, УПВ-15-1 та передавачі трипрограмного мовлення УПТВ-200. Цей 30-кіловатний радіовузол працював до 2007 р., коли встановили менш потужну апаратуру в багатоповерховому будинку зв’язку.

Існувала дільниця проводового мовлення Коломийського вузла зв’язку. Спочатку радіовузол й АТС працювали разом, а згодом їх роз’єднали, і в 1983 р. дільниця стала цехом радіофікації Коломиї і Коломийського району.

У певний період в коломийській радіогалузі (обслуговування ліній, озвучення) працювали інженер М. А. Цуканов; С. Грищук, В. Коба, В. Верига, І. Курець, М. Марчук, П. Матвієнко, М. Луцак, В. Онофрійчук, В. Максим’юк, А. Тимошишин, С. Мартинюк, Л. Харук, О. Михальчук та ін. Дільницю проводового мовлення, а згодом – цех радіофікації очолював Дем’ян Васильович Лупійчук (до 1985 р.), а впродовж 1985 – 2007 р. Михайло Тимошишин, який розпочав свій трудовий шлях ще 1967 р., пройшовши його від електромонтера до інженера і керівника, досвідченого працівника радіогалузі.

[caption id="attachment_135271" align="aligncenter" width="1386"] Монтер Михайло Тимошишин на станції РТВ. Коломия, 1968 р.[/caption]

***


Майже в кожній хаті чи квартирі на Коломийщині в період СРСР було встановлено абонентський гучномовець, або радіоточку-приймач, який називали «колгоспником», а неофіційно – «брехунцем». Згодом з’явилися потужніші, трипрограмні, приймачі, а відтак і п’ятипрограмні. Ці «колгоспники»/«брехунці» були різної форми, кольорів і марок: «Донбас», «Черемшина», «Маяк», «Аврора», «Эра» та інші. Таких радіоточок на поч. 1990-х в Україні нараховувалося 19 млн., а на Коломийщині – понад 40 тисяч. Станом на 1 січня 2018 р. в нашому місті й районі офіційно зареєстровано лише 314 радіоточок. Невідомі сили докладали зусиль, щоби знищити дротове радіо, яке відтепер служило вже не Москві, а Українській державі.

Ще в 1960-і на стовпах були вмонтовані гучномовці, які по селах називали «баняками» і через які також передавали різні новини, а вболівальники слухали футбольні матчі за участю київського «Динамо». У 1980-і в Коломиї проклали окрему лінію оповіщення та встановили гучномовці для повідомлення різних сигналів тривоги, а також у певні дні й години передавали новини.

Голосники-гучномовці монтували і на спеціальні машини, які, наприклад, озвучували виступи аматорів перед трудовими колективами, паради чи інші масові заходи. Згодом, у 1980-і, на автомобіль встановили потужну підсилювальну апаратуру «Авіа», яка обслуговувала масові заходи в місті й районі, а також в інших областях. Коли 2007 р. передовий коломийський радіовузол демонтували, то «Авіа» передали до Івано-Франківська.

***


Багато громадян мали лампові радіоприймачі, які ловили різні радіохвилі. Слухали й заборонені радіопрограми з-за кордону («Свобода», «Голос Америки», радіо «Ватикан»), які радянська влада намагалася заглушити.

Старше покоління пригадує радянські радіоприймачі з російськими назвами: «Родина», «Рассвет», «Искра», «Минск», «Балтика», «Беларусь», українські «Харків», «Дніпро» та інші. Великою популярністю користувалася марка «VEF/ВЭФ», яку продукували в Ризі (Латвія). Узагалі ж в СРСР випускали понад 500 марок і моделей радіол і радіоприймачів.

Згодом почали продукувати транзисторні приймачі, якими особливо захоплювалася молодь. Зокрема, популярними були вищезгадані прибалтійські моделі «VEF/ВЭФ». До Олімпіади-80 у Москві сконструювали портативний транзисторний приймач «ВЭФ Олимпийский».

***


У період СРСР на Коломийщині існувало місцеве дротове радіомовлення – орган Коломийського міськрайонного комітету КПУ, районної та міської рад. Один з його засновників – працівниця газети «Червоний прапор» Клавдія Федорівна Василець. Передачі місцевого радіомовлення почались у березні 1961 р. Дикторами у 1960-і рр. працювали Галина Лупійчук, Клавдія Василець, згодом їм допомагали Юрій Линдюк та Володимир Романенчук. Упродовж 1981 – 1990 рр. радіомовлення очолював Богдан Тимінський. Свої програми вони записували на магнітофон («Тембр» та ін.), і цей запис приносили до апаратної РТВ у відділення зв’язку, звідки, після цензури, транслювали для радіослухачів Коломийщини.

Один період радіомовлення містилося в кімнаті будинку, де тепер Музей історії міста Коломиї, згодом – у редакції газети «Червоний прапор» на теперішній вул. Є. Коновальця.

Здається, 1990 р. коротко існувала радіостудія при першій національно-демократичній коломийській газеті «Агро». У 1991 р. організовано перше демократичне радіомовлення Коломиї. Створено інформаційний центр Коломийської міської ради (1991 р.), а при ньому радіомовлення, на якому працювали Лідія Безпалова та Олег Березюк. Воно функціонувало впродовж 1991 – 1994 рр. У 1994 р. створили сектор місцевого радіомовлення при відділі культури департаменту з гуманітарних питань Коломийської міської ради, яке проіснувало до 1996. Працювали на ньому згадані вище журналісти.

У 1996 р. створено телерадіокомпанію «Коломия» при Коломийській міській раді, де було і телебачення, і радіомовлення. Вони містилися біля ратуші.

При редакції газети «Вільний голос» працювало районне радіомовлення, яке очолювала Галина Сокирко. У 1990-і радіостудії існували при фірмі «Каскад» (диктор Микола Юрачковський) та при Коломийській єпархії УГКЦ (диктор Михайло Михайлинин).

У січні 2002 р. створено радіо «Сяйво» 106,8 FM при Коломийській телерадіокомпанії «НТК». Нині це єдина радіостудія на Коломийщині. Щоправда, це вже історія іншого радіо...

***


Радіогуртки існували в коломийських навчальних закладах, у станції юних техніків, у ДТСААФ.

***


Голоси, пісні, музику відтворювали такі механізми, як грамофон (від 1887 р.), патефон (від 1907 р.) та електрофон (від 1950-х). Їх видумали європейські науковці та винахідники. Ще до Першої світової війни їх мали деякі коломийські містяни.

Інформацію про ще одну музичну цікавинку я недавно виявив у коломийській газеті «Русская Рада» за 1909 р. Мова йде про невідомий нашому поколінню арістон. Отже ж, свого часу у відомого коломийського видавця, друкара і громадського діяча Михайла Білоуса служила бідна дівчина-сирота: допомагала вдома і в друкарні. З часом вона виїхали з Коломиї, але не забувала Білоусів, а коли одружувалася з поштовим чиновником, то запросила на весілля до с. Великої Кам’янки подружжя Білоусів, які мали бути на весіллі за батьків, та їхнього хворобливого сина Корнилія – за дружбу. Коломийські гості погодилися і поїхали на шлюб, взявши з собою й арістон. На тому весіллі коломийські гості запустили свій арістон, який заграв коломийку та інші мелодії.

Як ви здогадуєтесь, арістон – це механічний музичний інструмент, різновид грамофона. Його винайшов науковець Пауль Ерліх у 1880-і рр. в Ляйпціґу (Німеччина). А вже через 20 років цю музичну скриньку мали деякі коломийці.

На арістон накладали круглі картонні пластини з дірами-отворами різної величини, свого роду перфокарту, і тоді лунала мелодія. Були ті картонні платівки і з нашими коломийками. Звичайно, такі кружельця швидко сиріли й псувалися, а тому згодом віддавали перевагу іншим музичним скринькам та платівкам з довговічніших матеріалів.

Згодом, уже в радянський період, випускали програвачі, в яких вмонтовували голосники. Вони були компактніші, мали більшу чіткість звуку. Власне це були електрофони.

Далі з’явилися радіоли, які поєднували радіоприймач і програвач. У СРСР це були «Латвия», «Беларусь-62», «Минск-61», «Ригонда-102», «Люкс», «Волга», «Ангара», «Арфа», «ВЭФ» та українські «Промінь», «Зірка» та інші. А за ними – стереорадіоли та магнітоли. До них купували різноманітні платівки і по багатьох оселях слухали відомих радянських співаків та народні мелодії.

Багату збірку патефонів, радіол, радіо й транзисторних приймачів, абонентських гучномовців та платівок має Музей історії міста Коломиї.

[caption id="attachment_135272" align="aligncenter" width="1600"] У Музеї історії Коломиї можна побачити зблизька ці технічні раритети, які колись говорили, грали й співали в коломийських помешканнях[/caption]

(Далі буде)

АВТОР: Микола САВЧУК