Технічна історія Коломиї: телеграф і телефон

Дзеркало медіа продовжує публікувати цикл нових краєзнавчих розвідок  “Технічна історія Коломиї”/”Історія технічного прогресу в Коломиї”: пошта, телеграф, телефон, радіо, телебачення, комп’ютер, автобуси, велосипеди й мотоцикли, а також статті з кулінарного минулого Коломиї. Це маловідома інформація, яка зацікавить не лише краєзнавців, але й ширше коло читачів.

ІІ. ТЕЛЕҐРАФ І ТЕЛЕФОН

Телеграф придумали в кінці ХVIII ст., а набув він популярності в ХІХ ст. Існував ще й фототелеграф і радіотелеграф. У наш час більшість країн світу відмовилися від телеграфу, в т. ч. й Україна (від 1 березня 2018 р.). Його замінив інтернет…

Про телеграф коломийці вперше довідалися у другій половині ХІХ ст. Так поважний коломийський журнал “Письмо Святоє. Наука” у чотирьох номерах за 1875 р. публікував матеріал “О телеграфах”.

У Галичині перший телеграф запрацював 1852 р. у Львові. Першу згадку про телеграф у нашому місті маємо з 1869 р. Тоді телеграфну станцію в Коломиї обслуговували телеграфіст 1-го класу Йоганн Сайлер і телеграфіст 2-го класу Марцель Славінскі.

Поштовий розвиток відбувався одночасно з розвитком телеграфним і телефонним. Все починалося з центральної пошти, а відтак поширювалося на філії пошти, які відкривали на коломийських передмістях. Так відомо, що навесні 1906 р. почала працювати філія пошти на теперішній вул. М. Грушевського, де також відкрили телеграф. У коломийській газеті “Русская Рада” за 1907 р. читаємо, що в телеграфічному відділенні коломийської пошти запроваджено цілодобову роботу, чого наполегливо домагалися місцеві купці (бізнесмени). Відтепер в будь-яку пору дня чи ночі можна було з Коломиї посилати телеграми, телефонувати або ж приймати на місці повідомлення чи виклики. У місцевій говірці тоді вживали слово “таліґрама” і “телєфон”. У літературних і газетних джерелах можна знайти інформацію про цей новітній вид зв’язку і навіть оте давнє “Гальо!”.

У коломийській пресі також публікували критичні дописи. Зокрема про те, що 1902 р. одна телеграма з Станиславова до Коломиї йшла аж 4 години, в той час як потяг проїжджає ту відстань за 50 хвилин, а також, що пропало кілька застрахованих пакунків, які посилала друкарня Михайла Білоуса.

Безперечно, телеграф відігравав важливу роль під час Першої і Другої світових воєн. Маємо навіть кілька прізвищ телеграфістів, наших краян, які воювали в лавах УГА. А коли 1944 р. до Коломиї вдруге повернулася комуністична влада, – засобам комунікації присвячували особливу увагу. У 1944 р. відновили роботу телеграфу: станом на 1 листопада з Коломиї відправлено 1067 телеграм, прийнято – 1735.

У 1970-і звичайна телеграма, незалежно від віддалі, коштувала 3 коп. за слово, а якщо термінова, то 10 коп. за слово. Телеграми надсилали з різних приводів: вітання, повідомлення про важливу подію чи справу тощо. Телеграф у Коломиї працював цілодобово, а телеграми доручали від 8-ї ранку до 10-ї вечора. Телеграму можна було заповнити ручкою, але розбірливим почерком чи надрукувати на машинці з відповідним інтервалом.

***

У ХІХ ст. сталася низка технічних відкриттів, які змінили життя суспільства. Винайдено радіо, телефон, кіно, відкрито залізничне сполучення, відбувся промисловий вибух. Нова система життя потребувала швидшого темпу на дорозі й на морі, а також в етері. Виробники взялися активно впроваджувати в життя винаходи науковців. Не оминули ці новації й нашої Коломиї, яка під ту пору була доволі відомим європейським містом. Нагадаю, що Коломию в ХІХ ст. двічі відвідував цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І, а саме місто отримало статус окружного, тобто обласного…

Такий вид електрозв’язку, як телефон, запатентував ще 1876 р. американський винахідник Александр Белл. Так майже впродовж 90 років це був надійний вид комунікації між людьми, установами, державами, аж доки 1965 р. не з’явився бездротовий телефон, а заразом і мобільний та супутниковий зв’язок.

***

У 1880 р. коломийська газета “Весна” вмістила статтю М. Ш. “О телефонь”, знайомлячи читачів з новим важливим винаходом.

Від 1885 р. почалася телефонізація на поштах Галичини. А вже через два роки, у 1887-ому, проклали телефонну лінію Коломия – Косів і, очевидно, тоді встановили службовий телефон. У 1894 р. на коломийській пошті запрацював телефон для загального користування. Коломия разом з Ряшевом (Жешувом) була четвертим містом у Галичині після Львова, Кракова й Станиславова, де встановлено телефонний зв’язок. Отже, нашій місцевій телефонній історії вже 130 років!

Але телефонний розвиток не стояв на місці. Коломийська преса повідомляла в одному з чисел за 1906 р., що телефонна станція працює на головній пошті лише до 12-ї ночі, а це не задовольняє бізнесменів та не сприяє безпеці, оскільки може бути потреба викликати пожежну чи поліцію. З тієї публікації довідуємося, що в Коломиї того року деякі торгівці й фабриканти мали домашні телефони. Отож, 1907 р. в телеграфному відділенні коломийської пошти запрацював цілодобовий телефонний зв’язок. Згодом ми читаємо в коломийській газеті “Русская Рада” повідомлення про те, що в нашому місті 11 липня 1912 р. відкрили для публічного використання телефон Коломия – Городенка. Він був до послуг клієнтів, які мали в цьому потребу і могли заплатити за такі перемовини. Очевидно, це не стосувалося широких мас.

Телефон і телеграф відігравав велику роль під час Першої світової війни, адже військові за допомогою цього зв’язку могли координувати свої дії. У газеті “Покутський вістник” наприкінці 1918 р., в період ЗУНР, читаємо, що в Окружній Військовій Команді в Коломиї, яка містилася в теперішньому Приватбанку на вул. І. Франка, “чотири панни урядують при телєфоні”.

У міжвоєнному періоді й далі працював телеграф і телефон. Понадто, маємо навіть перший телефонний довідник на 1939 р. (Львів, 1938 р.), де вписані і коломийські користувачі телефонних апаратів. Наше місто тоді мало понад 240 телефонних номерів – від №1 до №287. Найбільше номерів мала міська рада, пошта й телеграф та поліція. Під першим номером був телефон парової броварні у Королівці, під другим номером – начальник поштово-телекомунікаційного уряду. У списку зазначено урядові установи, підприємства, військові команди, навчальні заклади, готелі та абоненти, поміж яких більшість становили адвокати, лікарі, бізнесмени. За національністю це були переважно багаті євреї, поляки і лише кілька українців (лікарі Володимир Ганьківський, Володимир Білозор, Олександр Козакевич, адвокат Ярослав Шипайло, підприємець Михайло Міняйлюк та ін.). А з українських товариств й організацій телефон мав тільки Окружний Союз Кооператив.

Друга світова війна внесла великі корективи в суспільне життя, однак телефон і телеграф залишився відігравати свою особливу роль. Вже у листопаді 1944 р. коломийська газета “Червоний прапор” повідомляла, що лінійно-технічна дільниця Коломиї відновила й налагодила телефонний зв’язок з Станіславом, Гвіздецьким, Городенським, Снятинським, Обертинським та Печеніжинським районами. Відомо, що українські підпільники у 1940-і перерізували телефонні дроти в селах, щоби місцеві радянські органи влади не мали сполучення з Коломиєю.

Технічний поступ в усьому світі робив свої впевнені кроки, відповідно рухався зв’язок і в СРСР. Відкривали нові поштові відділення в місті й по селах, прокладали нові телефонні лінії, зростала кількість власників телефонних апаратів. У місті встановлювали телефони-автомати, або телефонні будки з сірими металевими апаратами, з яких за 2 копійки можна було дотелефонуватися в різні міські чи районні установи, організації, заклади чи на квартири до родичів і приятелів. Правда, брак культури призводив до того, що такі автомати нищили, псували, у будках вибивали скло, і вони періодично не працювали. Тому існувало бюро ремонту.У вересні 1971 р. в Коломиї відкрили перший міжміський телефон-автомат. Старше покоління коломийців пам’ятає, що в 1970-і – 1980-і на міжміську телефонну станцію треба було набрати “07”, на ремонтну службу – “08”, а на довідкове телефонне бюро – “09”. До слова, у 1989 р. на “09” працювало 12 осіб. Міжміська з’єднувала Коломию з усіма містами СРСР. Відповідно до відстані встановили тарифи: за 1 хв. перемовин на відстані до 100 км платили 5 коп., але мінімум оплати стягувався як за 3 хв., тобто 15 коп. На відстані до 600 км платилося 15/45 коп. і т. д. Річна оплата за телефон становила 30 крб. за телефони індивідуального користування у великих містах і дещо нижча за спарений телефон. Нагадаємо, що коломийські телефонні номери починалися на “2”, “3”, згодом “4” і “5”, а залізничники мали цифру “7”. Відомо, що в СРСР існував дефіцит, в т. ч. й телефонний, і радянські громадяни, в т. ч. й коломийці, роками стояли в черзі на телефон.

Телефоністки Коломийського міжміського зв’язку (від ліва до права): Марія Окопська, Емілія Гавалюк, Віра Маракуєва, Люція Петрус. Поч. 1960-х.

Коломия в усі історичні періоди вважалася важливим містом. Відповідно і в період СРСР тут була потреба у розвитку засобів комунікації. Ба навіть на потребу часу тут збудували і на поч. 1983 р. відкрили районний вузол зв’язку. Це велике приміщення, яке з архітектурного огляду внесло дисонанс у навколишній краєвид, вирішило проблеми місцевих зв’язківців, стало предметом гордощів місцевих працівників та влади. У 1992 р. у коломийському вузлі електрозв’язку працювало 756 осіб.

Періодично Івано-Франківський облполіграфвидав друкував телефонні довідники “Список телефонів”. В останній рік СРСР і на початку України в Коломиї нараховувалося приблизно 8000 телефонних номерів (квартирних і організацій, закладів та установ).

Функціонувала декадно-крокова АТС-54 та АТС-2. На поч. 1990-х впровадили нову систему з імпульсно-кодовою модуляцією та нарощували обсяги телефонної мережі. Водночас у Коломиї відкрили першу приватну телефонну станцію “Назіс” (власник В. Назарук). Ця фірма мала станцію координатної системи АТСК 102000 на 2000 номерів та встановила приблизно 500 номерів у Коломиї та с. Воскресінцях і с. Королівці.

В останній період СРСР і початковий період України коломийських зв’язківців очолював Євген Павлович Комісарук. Упродовж 1992 – 2004 рр. начальником, а згодом директором Коломийського вузла електрозв’язку працював Михайло Туринський, якого за вагомі успіхи колективу нагородили відзнакою “Почесний зв’язківець України” та Грамотою Президії Верховної Ради України. Після нього коротко очолювали вузол електрозв’язку Володимир Андрейкін та Петро Іванишин.

У той час не вірилося, що мине століття, і телефон з розкоші перетвориться на буденну річ, і врешті його витіснять мобілки.

Коломийський вузол електро­зв’язку у 1990-і – 2000-ні перетерпів різноманітні галузеві експерименти. Стаціонарні телефони почали свій етап відмирання. Скільки є мобілок у нашому місті – знають хіба відповідні служби. Жодного довідника мобілок не видано, без кінця змінюються правила й тарифи. Однак комунікація між людьми, містами й країнами значно спростилася, стала динамічнішною…

(Далі буде)

АВТОР: Микола САВЧУК

Читайте також: Технічна історія Коломиї: пошта