НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ.

Учитель Микола Пригродський, який потрапив у коломийську в’язницю уже під час німецької окупації, писав: «Тюрма в Коломиї, побудована ще в кінці ХІХ століття, не пустувала ніколи. Було там все людно і за цісарських часів, і за Польщі, і за перших совітів. З приходом німців вона стала пересильним пунктом для в’язнів, яких гестапо готувало до розстрілу».

На початку 1942 р. почалися масові арешти членів Організації Українських Націоналістів Коломийщини, які, сподіваючись на можливість існування самостійної держави, вийшли з підпілля. Зокрема вони вперше після років польської, а потім радянської займанщини організували в місті 31 серпня 1941 р. величне Свято Зброї, відкрито й численно заявивши не лише про пошану до полеглих українських воїнів, але й про свої державницькі амбіції та підтримку Акту відновлення Української держави, проголошеного у Львові. Восени оунівці заснували в Коломиї ще й старшинську школу. Та німецька адміністрація скористалася відкритістю українських патріотичних сил, і вже 5 лютого 1942 р. відправила провідників та багатьох членів організації до коломийської тюрми. Тут їх катували, морили голодом, вбивали, а невдовзі серед в’язнів спалахнула ще й епідемія висипного тифу. Відтак тих, хто вцілів, 14 жовтня перевезли до Чорткова, а 27 листопада цього ж року чотирнадцятьох чоловіків з Коломийщини розстріляли на полі поблизу села Стара Ягільниця. Дівчата – Оля Оробець, Ліда Гоянюк (Біль), Дарія Харжевська (Фесюк), Марія Горбачевська – потрапили до концтабору.

Мстислав Мельничук як найдорожчу реліквію зберігає листи батька, обласного провідника ОУН Станіславщини Василя Мельничука «Чумака», з коломийської та чортківської в’язниць. В одному з них Василь писав: «…а дійсність – «крати», однак, не жалую. Пізнав я краще себе, людей, окруження» (Коломия, 4.06.1942). А через щілини у затуленому вікні зміг, хоч і здалеку, побачити ще свого новонародженого сина, якого у візочку в умовлений час провозила повз тюрму його дружина Марійка. Просив назвати його Мстиславом – месником ворогам і поневолювачам українців.

Командирові старшинської школи ОУН Мирославові Харкевичу, теж заарештованому у лютому 1942 р., вдалося вибратися з ув’язнення й залишитися живим. У книжці спогадів «Я вас не забув» він описував коломийську тюрму так: «По кам’яних сходах, довгим кам’яним коридором уже старший «клявіс» (тюремник – М. К.), що сам гордо себе називав «фольксдойче», привів Степана (Мирослава Харкевича – М. К.) під важкі дубові, залізом ковані двері. Величезним ключем відкрив скрипучий замок і впустив його до досить темної і великої келії. Цей особливий звук ключа в старім тюремнім замку сотки разів повторювався впродовж наступних довгих місяців. Цей звук не раз був вістуном жаху і смерти, вістуном ніколи не здійснених надій і мрій, сподівань на щось нове, на якісь зміни…з часом він ще дістав нудний запах плісні, сморід закопчених баняків від зупи та бляшаних кіблів (відро для відходів – М. К.), а навіть дістав колір, – колір сірих безнадійних тюремних світанків, зеленаво-блідих вихолоджених кістяків, колір холодного білого жаху тих, що їх виводили на розстріл». Ні ліжок, ні матраців не було, в’язні спали на підлозі. Після допитів вели, чи радше тягнули в камеру-одиночку, де доводилося стояти у воді.

Василь Яшан у книжці «Під брунатним чоботом» згадував: «Харчі були дуже лихі, часто лише одна юшка з кропиви. Харчових передач не було, а як і були, то не доходили до в’язнів. Всякі побачення були виключені, а було дозволено передавати тільки білизну». Інколи все ж продуктові передачі таки потрапляли в камери. Так було, за спогадами членкині ОУН Лідії Біль, перед Великоднем. Але бідні голодні дівчата таки хотіли дотримати посту і не відкривали пакунок – берегли до Свят. Та сталося так, що на сам Великдень посилку відібрали.

У спогадах Микола Пригродський писав і про «акцію», внаслідок якої було розстріляно близько 500 в’язнів: «Пах, пах, пах, пах, пах! Всі чуємо. Може ніхто в місті і не почує, але ми всі чуємо і то не тільки слухом, цілим нашим єством. Це сама ціль акції – масове вбивство невинних людей дикими варварами. Ох, яка це мука безсилля. Мабуть, ми в тій хвилі зубами гризли би кровожадного ворога, але дубові двері, залізна решітка та грубі стіни… – і нічого не зробили».

Лідія Біль розповідала про випадок, який спостерігала з вікна коломийської в’язниці. Якийсь час на тюремному подвір’ї перебували євреї, приведені сюди з-поза Коломиї, відтак німецькі військові наказали їм залишити речі й виходити. Тоді вони вже розуміли, що їх очікує смерть. Одна жіночка тримала заповите немовля, тож, намагаючись його врятувати, поклала поміж речей. Але коли подвір’я опустіло, туди зайшов гестапівець і, ставши посередині, роздивлявся навкруги. Раптом немовля голосно заплакало. Гестапівець підійшов і, довго не думаючи, вистрілив у цю дитину.

Крім українських патріотів-оунівців та євреїв, гестапо в ніч з 10 на 11 листопада 1942 р. заарештувало й утримувало в тюрмі як заручників представників польської інтелігенції, серед яких директор гімназії ім. Короля Казимира Ягейлончика Станіслав Боронь, професор Ян Рихліцький, катехит ксьондз Ромуальд Хлопецький та інші. Я. Рихліцький помер в цій таки в’язниці 9 грудня, С. Бороня та Р. Хлопецького у лютому наступного року вивезли до концтабору «Майданек», де обидва закінчили своє земне життя. В музеї концтабору зберігаються записки гімназійного директора, 25 з них – з коломийської тюрми.

Під час відступу німецьких військ навесні 1944 р. члени ОУН, намагаючись знищити лише документи, що зберігалися у підвальних приміщеннях тюрми, кинули туди гранати. Та спалахнула вся будівля, й багаторічне уособлення людської кривди та страждань зникло назавжди. Але не зникли кривда та страждання – з другим приходом радянських військ і встановленням комуністичної влади запрацювала нова в’язниця. Та це вже інша історія…