ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Про будівлю, якої немає: історія коломийської в’язниці (продовження). ФОТО



Наукова співробітниця

Музею історії міста Коломиї



ПРО БУДІВЛЮ, ЯКОЇ НЕМАЄ. Продовження історії коломийської в’язниці.

У РАДЯНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ (1939 – 1941).

Наприкінці 1939 р. невисокий мурований паркан, яким тюрма була оточена ще за австрійських часів, був замінений триметровою огорожею з дощок, а поверх неї проведено ще три ряди колючого дроту. Встановлено й вишки для вартових. Вікна, через які у всі часи в’язня можна було бачити, нова тюремна обслуга забила дошками й натягнула спеціальні кошики, якими повністю відгородили в’язнів від зовнішнього світу. Окрім цього, тюремну капличку перетворено на одну із камер. Згідно з наказом НКВС УРСР за №00114 від 6 серпня 1940 р. у Коломиї створено радянську тюрму на 200 в’язнів з каральним штатом 56 осіб. В той трагічний період радянської влади коломийська в’язниця була переповнена та ще й «збагатилася» новими засобами катувань – про електричні стілець та шафки повідомляла газета «Воля Покуття» (Коломия) за 28 вересня 1941 р. Перебули тоді у тюремних камерах на вул. Романовського й польські військовики та працівники поліції, і зовсім молоді члени ОУН та українських товариств. Частина з них була переведена до Станіславівської тюрми, а згодом розстріляна в Дем’яновому Лазі. Серед них Нестор Харжевський, Ірина Карачевська, Ганна Мисевич, Богдан Тичинський, Ігнатій Яремчук, Маруся Грабовенська і багато, багато інших. Але знищували в’язнів і тут, тож щодня гуділи мотори, щоб приглушити звуки пострілів.

Одразу ж після нападу Німеччини на СРСР начальники тюрем Галичини отримали наказ вивезти в’язнів углиб Росії, тому 470 осіб з коломийської і печеніжинської тюрем відправлено на схід. Багато з них загинуло в дорозі, а 155-ом вдалося втекти. У числі, мабуть, саме цих втікачів були сестри Марія й Марта Вонсулі з братом греко-католицьким священиком о. Миколою. 7 липня 1941 р. їхній потяг потрапив під бомбардування біля міста Біла Церква, тож коломийські в’язні, намагаючись врятуватися, вистрибували з палаючих вагонів і пішки добиралися додому. Дивом вціліли тоді й Вонсулі: пройшли понад 500 кілометрів, перетинаючи під свист куль лінію фронту, харчуючись листям дерев, тамуючи спрагу водою з калюж, ночуючи в лісі.

А знаний політик, адвокат, засновник товариства «Січ» Кирило Трильовський у споминах про цей час написав так: «З вибухом війни 22 червня 1941 року...самі большевики втікали стрімголов перед несподіваним наступом мадярської армії на Покуття. Отже, не мали часу нищити в’язнів, як це сталося в інших містах, ані документів в будинку НКВД. Заки прийшли мадяри, наша молодь звільнила в’язнів».




На фото: В’язниця на вул. Романовського (тепер – Михайла Павлика). Коломия, 1939 – 1941 рр.



Та все ж, нам невідомо про якісь спогади коломийських арештантів цього періоду, мабуть, таки небагатьом із них вдалося вижити. Тому скористаємося розповідями в’язнів зі Станіславова та Львова. У часописі «Воля Покуття» опубліковано свідчення молодої пані про електричні засоби катувань, застосовувані чекістами зокрема й до неї у львівській тюрмі: «…Тоді він (старшина-чекіст) взяв мене за руку, завів до скляної шафки…замкнув мене в ній, і я мусіла там стояти…Нагло я почула, що мені терпнуть ноги, що я чую кожну жилку, що щось підходить до серця, мені робиться слабо. Це діяв електричний струм. Коли старшина побачив, що я опустила голову, відчинив шафку. Я вийшла з шафки і дістала вимети (блювота – М. К.)… сказав старшина: «Признайтеся, що належите до тайної укр. організації». Я мовчала. Тоді завів мене знову до скляної шафки і пустив світло рефлекторів мені прямо в вічі. І електричний струм, і ярке світло діють на мозок, на очі, очі тягне кудись, мені здається, що паду вниз. Я мабуть зімліла…». Інша розповідь: «В більшій скляній шафці стояло залізне крісло, а на нім сидів якийсь хлопець. Його руки були прив’язані до бічних поруч, зпереду був прив’язаний ременем. Чекіст вложив в отвір крісла втичку і пустив електричний струм…Хлопець посинів, його голова звисла вдолину. Тоді чекіст пілляв його водою і дальше мучив. Опісля підняв подушечку, до якої опиралися плечі хлопця, догори (під сподом була відповідна пружина) і посадив хлопця на ту подушечку. Ноги опер тепер хлопець о другу підпору, що була вище уміщена, а голову на залізне опертя, яке підкручено вгору. Чекіст взяв якийсь прилад у руку і водив ним по висках хлопця. Під діянням елєктричного струму і того гладження висків, хлопець зімлів. Тоді чекіст пілляв його голову водою, привів до памяти і почав знову ставити питання. Під впливом мук хлопець зрадив все. Все розповів і імена подав… Оповідають, що тих, котрі на електричнім фотелі вже були все зрадили, саджали ще раз на фотель і електричним струмом вбивали. Тому мабуть дуже мало є таких, що були мучені на електричному фотелі, які б залишилися між живими».


На фото: Карачевська Ірина (18.05.1916 – 1941, Дем’янів Лаз) (зліва), Мисевич Ганна (1916 – 1941, Дем’янів Лаз). З фондів Музею історії Коломиї

Як зазначає часопис, електричний стілець з коломийської в’язниці було передано до музею «Гуцульщина» (тепер – Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського). У повоєнні роки він ще якийсь час там перебував із підписом, що це засіб тортур, застосовуваних гестапо.


На фото: Харжевський Нестор, «Орлик» (1919 – 14.02.1941, Дем’янів Лаз), учитель, керівник окружного проводу молодіжної ОУН

Василь Ніньовський, історик, фольклорист, художник, громадський діяч української діаспори Канади, уродженець с. Жукотина на Коломийщині був заарештований 20 серпня 1940 року й відправлений до Станіславівської в’язниці. Після 9 місяців тортур – засуджений до страти і в числі інших розстріляний у Дем’яновому Лазі. Але вижив, вибравшись з-під мертвих тіл ні в чому не винних людей. Уже на еміграції написав спогади про перебування в радянських катівнях під назвою «Відлуння ленінського пекла», від яких застигає кров, завмирає душа. Наведу лише один епізод, а їх було десятки. В. Ніньовський згадував: «Арештантам, які відразу попали до камер, було трохи легше. Тих же, кому камер ще не виписали, вартові поодинці впихали у стоячі труни, так звані «шкафи»…Така труна з дверми на замку мала розміри приблизно 1х1х2 метри… У стелі – вісім дірок, десь 4-сантиметрового діяметра, – єдине місце, крізь яке проникало повітря... Я стояв у темній порожній домовині, лише вісім дірок у стелі лупали на мене своїми вирлами. Мозок наче завмер, жодна думка не підпливала до нього…Спрага висмоктувала всю вологу з мого тіла. Губи вкрилися пекучими бульбашками. Легені ледве сприймали густе, затхле повітря тісної домовини. Здавалося, що маю вже цілу тонну ваги. Ноги заклякли, набрякли і стали мов дві мертві колоди. Я похитнувся й упав на двері…підбіг вартовий, відімкнув «шкаф», і я вивалився з труни на коридор…вартовий хлюпнув на мене водою з відра. Очунявши, я просив пити. Натомість вартовий копнув мене чоботищем під нирку й заревів: …Нє умрьош, нє падохнєш, нє видержиш і жить нє будєш! – мене знов турнули до шкафа». Окрім цього, енкаведисти застосовували для катувань й інші «винаходи» – це і «вертушки» (побиття чотирма чекістами, які по черзі наносили удари з різних сторін в’язневі, що стояв посередині), і «ленінські ями» (камери з льодяною водою по котики, де неможливо було ні сісти, ні лягти), і фіктивні розстріли тощо. Після втечі більшовиків галичани застали в тюрмах страхітливі картини жорстоко понівечених тіл у калюжах крові.


Гошовський Степан (1916, м. Львів – 1941, Дем’янів Лаз), слюсар в м. Коломиї, окружний провідник ОУН Коломийщини.

В’язні-українці здебільшого трималися гідно як у коломийській тюрмі, так і в Станіславові. Василь Ніньовський згадував: «…Великодньої суботи 1941 року, в нашій камері хтось зауважив за вікном мотузку, що звисала з камери дівчат-смертниць. Виловили її, відв’язали маленьку передачу й видобули вузеньку блакитно-синю стрічечку з вишитим на ній жовтими нитками написом: «Христос Воскрес! Воскресне Україна! Маруся (Грабовенська), Надя (Білобрам), Оля (Дутка)». Усі в нашій камері – українці й не українці – тихо заплакали, передаючи стрічку з рук у руки, цілуючи напис й імена дівчат. Маруся, Надя, Оля… Усі загинули в Дем’яновому Лазі від куль диких енкаведистів…єдиною провиною …була їхня безмежна любов до України».


Тичинський Богдан, «Панас» (1915, м. Золочів, Львівщина – 1941, Дем’янів Лаз), випускник Коломийської гімназії, кресляр технічної канцелярії, керівник Коломийського окружного проводу ОУН.


Яремчук Ігнатій (1920, м. Коломия – 1941, Дем’янів Лаз), випускник Коломийської гімназії, член ОУН.


Грабовенська Марія (1913, с. Поляниця – 1941, Дем’янів Лаз), медсестра в м. Коломиї, керівниця жіночої сітки Коломийського окружного проводу ОУН.


Білик Тарас (7.07.1914, с. Делятин – 1941, Дем’янів Лаз), випускник Коломийської гімназії, вищої педагогічної школи в Любліні, викладач торговельної школи в Коломиї, член ОУН.

Далі буде…