Ще один ракурс історії коломийської в’язниці.

Важко навіть уявити, свідками яких трагедій і страждань були мури коломийської в’язниці. Але й вони, ці мури, не встояли перед воєнними перипетіями Другої світової – навесні 1944 р. розсипалися від вибухівки, забравши з собою тисячі нерозказаних історій злочинів, покарань та жахливої несправедливості.

В АВСТРО-УГОРЩИНІ.

Обширна земельна ділянка (тепер – вулиця М. Павлика і прилеглі території), у західній частині якої розташувалися будівлі суду та тюрми, належала Гершові Рамлєру, багатому коломийському підприємцеві, власникові цегельні та численних домів. Згідно з дотеперішніми дослідженнями тюрму споруджено в 1862 р., відповідно тоді ж мала б постати будівля суду (І. Білинкевич у своїх дослідженнях подає 1860-і рр.). Але довідники повідомляють, що обводовий (окружний) суд в Коломиї утворено постановами від 2 грудня 1874 р. та 19 червня 1875 р., і почав він свою діяльність у 1876 р. Першого січня цього року в костелі відбулося Богослужіння з нагоди відкриття, відтак – урочистості з промовами в судовій залі. Згідно з даними, поміщеними у коломийських часописах того часу, окружний суд у 1876 р. містився в будівлі на Ринку. В якій саме – належить ще встановити. Відтоді у списку працівників з’явилися й наглядачі в’язнів – 8 осіб, а до цього довідники не подавали ніяких відомостей про тюрму чи її працівників. Тож наважуся припустити, що обидві будівлі – і суду, і в’язниці – були споруджені вже після 1876 р. З документів, які є у фондах музею, виходить, що належали вони теж Г. Рамлєрові, а він уже надавав їх цим установам в оренду. Зокрема в декларації від 24 січня 1911 р. йдеться про продовження оренди на 30 років, починаючи від 1 листопада 1901 р.

Побутує легенда, що за збудовану Рамлєром в’язницю міська управа виплатила йому не всі гроші, тож він час від часу навідувався до магістрату з вимогою віддати борг. Але все було безрезультатно. Врешті решт, прийшовши в черговий раз, Г. Рамлєр сказав, що збудував такий гарний кримінал, в якому навіть найясніший цісар Франц Йосиф міг би сидіти. Після таких слів його самого помістили у цей «гарний кримінал», де він, за переказами, й помер. На порожньому місці легенди не виникають, але відомо, що Рамлєр закінчив своє земне життя значно пізніше – аж у 1910 р. Можливо, йшлося про добудовану частину тюрми, адже суд і в’язниця початково були меншими, й лише згодом здійснено добудову (особливо збільшено суд). Але згідно з планом Коломиї 1912 року це було зроблено вже після смерті Г. Рамлєра. Виникають сумніви і щодо «комфортності» тюрми, бо в листі магістрату (від 4.03.1930 р.) спадкоємцям Рамлєра (до рук М. Ландау) є вимога виправити помилки в облаштуванні туалетів, допущені при будівництві.

Найчастіше згадується тюрма на вул. Романовського (тепер – М. Павлика) у зв’язку з перебуванням у ній Івана Франка, про що сповіщає й пам’ятна таблиця, встановлена на сусідній з в’язницею будівлі – колишньому суді (тепер – Коломийський медичний коледж ім. І. Франка). Детальне дослідження про перебування Каменяра в Коломиї, зокрема й у тюрмі, провів краєзнавець Іван Білинкевич. Згідно з цим дослідженням Іван Франко був затриманий жандармами у Яблунові біля шинку, де з Кирилом Геником зупинилися на перепочинок по дорозі з Коломиї до Березова. Поведінка обидвох подорожніх видалася жандармам підозрілою, тож вирішили перевірити документи. Оскільки І. Франко не мав паспорта, а лише документ на проїзд залізницею на ім’я Кароля Срочинського (не маючи грошей на квиток, Іван позичив карту на право безкоштовного проїзду потягом у свого товариша, сина залізничника), то його жандарми припровадили спочатку до поліційного відділку, а звідти – до Коломийського староства. Там затриманий зізнався, що є тим самим І.Франком, який у 1878 р. був заарештований за соціалізм. Тож уже 5 березня 1880 р. Іван був поміщений у камері №6 в’язниці на вул. Романовського в Коломиї. Слідство, у ході якого були заарештовані Кирило Геник з Нижнього Березова, Антін Мельник з Яблунова, Порфир Гладій з Лючі та Микола Колцуняк з Шешор, тривало три місяці. Справу Івана намагалися пов’язати зі справою братів Фокшеїв, звинувачених у нападі на війта Москалівки біля Косова. Але суд над «групою І. Франка», який відбувся 4 червня 1880 р., виправдав і випустив усіх, окрім самого письменника. Його перевели з камери обводового суду до камери суду повітового для відбування триденного арешту за порушення паспортного режиму.

17 – 20 червня, вже після звільнення вдруге приїхавши до Коломиї, І. Франко написав повість «На дні» про перебування в тюрмі. І хоч це художній твір, і доля головного героя Андрія, на щастя, відмінна від Франкової, але, розуміємо, що змалював письменник саме коломийську в’язницю, яку пам’ятав і відчував ще досить яскраво: «Сіни були невеликі…Зверха лилося ясне сонячне світло і досягало аж до коритарного порога…Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стеля легка,… чисто вибілена – все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареві досить свобідний привітний вигляд. Ідучи попри ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти, нікому, певно, й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане…». Та все це лише зовні, а камери, де в’язням доводилося перебувати тривалий час, справляли зовсім інше враження: «Се була цюпка не більша шести кроків вздовж, а чотирьох вшир, з одним маленьким закратованим вікном. Теє вікно було прорубане високо вгорі, трохи не під самою стелею… Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тої цюпки були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не краплистою вогкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваної води , понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиння. Двері зсередини … були чорні від вогкості і перековані навхрест двома залізними грубими штабами… Насеред казні (камери – М. К.) стояло вузьке залізне ліжко з сінником, вогким і брудним, як усе, напханим давно не невідмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге таке саме ліжко. Ні простирала, ні верети ніякої, ні звичайної арештантської подушки солом’яної не було. Воздух у тій казні був густий і затхлий… А в куті близ дверей стояла звичайна арештантська посуда «катерина», приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, і від неї розходився вбиваючий сморід, наповняв казню і пронімав собою все, окружав усі предмети в тій пекельній катівні, немов обдавав їх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близ тої посуди стояла друга – великий, угорі широкий, нічим не прикритий скопець з водою до пиття!… Скільки горя, пекучого, несподіваного і таємного ворушилося перед очима в тій темній поганій кліті…».

У коломийській в’язниці І. Франко написав чимало поетичних творів, які, вважаю, варто назвати усі: «Вій, вітре, горою над сею тюрмою» (13.ІІІ), «Мій раю зелений», «Непроглядною юрбою», «Чи слово важке у жилах» (14.ІІІ), «Дивувалася зима» (27.ІІІ), «Гріє сонечко», «Вже сонечко знов на лугах» (28.ІІІ), «Лице небесне прояснилось» (29.ІІІ) , «Не довго жив я в світі ще» (1.ІV), “ Бувають хвилі-серце мліє”, “Де моря сліз” (2. ІV), “Semper іdem” (3.ІV), «Тетяна Ребенщукова» (5.ІV), «Всюди нівечиться правда» (6. ІV), «Гриць Турчин» (7. ІV), «Не люди наші вороги» (9. ІV), «Безкраї, чорні і сумні», «Думи, діти мої» (16. ІV), «Товаришам» (19. ІV), «На суді» (30. ІV), «Не винен я тому, що сумно співаю» (9.V), «Від цього дня вже другий рік пройшов» (10. V), «Ви плакали фальшивими сльозами», «Нехай і так, що згину я» (31.V). Щодо вірша «Вічний революціонер», то, на жаль, точно не встановлено, де він написаний, бо автор вказав лише рік – 1880 – але нам, коломиянам, хотілося би вірити, що саме в Коломиї, а може й у тюрмі на вул. Романовсього. Перебуваючи в ув’язненні закінчив Каменяр поему «Ботокуди», а також записав від своїх «товаришів по неволі» Кароля та Францішка Батовських з Ценяви, Я. Сидорука з Чортівця, Івана Василевського з Коломиї та інших багато народних пісень, коломийок тощо. Сам І. Франко у листі до М. Драгоманова від 26.04.1890 р. писав: «В коломийській тюрмі я зібрав значне число пісень, приповідок і інших матеріалів етнографічних, а також написав ряд віршів, з котрих тільки невелика часть досі була надрукована».