Дивний цей народ, цигани. Прийшли невідь-звідки, невідь-коли, начебто десь з північної Індії у сьомому, восьмому, чи дев'ятому сторіччі, позастелювали Європу барвистими спідницями своїх жінок, а ресторани наповнили чадом своїх надривних пісень. Розчулені європейці попридумували для них легенди, перекази і мелодраматичні кіношні сюжети. Бо власних легенд, переказів і сюжетів самі цигани на мають. Цигани, можливо, єдиний етнос у світі, позбавлений пам'яті про своє минуле. У них немає пам'яті про предків, немає епосу, навіть власної писемності у них нема. Їхні померлі перестають для них щось означати відразу після смерті. Цигани не обтяжені минулим, ці вічні діти. Навіть їхня традиційна злодійкуватість якась дитинна. Як спіймаєш злодія-цигана на гарячому, він ніколи не проявлятиме агресії, а буде наївно й слізно оправдовуватися. Ти, чоловіче, його образив своєю підозрою у нечистих помислах. А твій гаманець сам з кишені випав, тож він його підняв і вже готовий був віддати... А ще цигани містично прив'язані до вогню. Ватра для них – прорив у метафізичний коридор до витоків своєї забутої праісторії. Вогонь і смерть. (В Індії спалюють небіжчиків дотепер). Ось, до чого це веду. У Коломиї є стародавня тупикова вулиця Затишна. Назва, яка при жодних владах не змінювалася, завжди відповідала своїй сутності. Навіть пиячки на цій вулиці миршаві та непримітні. Якось у середині 90-х на Затишній у її тупику винайняли помешкання цигани. І все покотилося догори дригом. Рейвах почався несусвітній! Причому, переважно вночі, бо вдень закарпатські – як з'ясувалося – роми виходили, очевидно, на «промисел». Молоді й худі циганчуки в обнімку зі своїми такими ж худими і вродливими пасіями швендяли вулицею, хлебтали з пляшок пиво й галакали різкими голосами так голосно, що навіть пси замовкали. Аж раптом якогось там дня на вулиці знагла запанувала благословенна тиша. "Понімаєш, – пояснював мені один з їхньої великої родини, – у нас дєвушка умерла. Бєлий кров імєла. Вот у тєбя красний кров і у мєня красний кров, а у нєйо – бєлий...". Моторошна тиша як різко запала, так різко й обірвалася вночі. Цигани до ранку палили ватру на подвір'ї, хрипіли щось по-своєму п'яними голосами, реготали й галасували. А вдосвіта кількома машинами викурилися геть. Вулиця Затишна знову стала адекватною. Дивний народ. Одне з індійських племен, якого згодом прозвали циганами, давно з нез'ясованих причин покинуло свою батьківщину й пустилося в мандри. Однак, батьківщина їх не покинула й мандрує незримо за ними слідом, хоч самі вони про це й не здогадуються. Як і їхні далекі родичі, цигани не відають трауру. Вони не приносять плач на могили своїх небіжчиків. Цигани легко живуть, легко відходять у білий морок. Можна позаздрити. Андрій МАЛАЩУК