Ти можеш прийти раз на рік з квітами, можеш і не раз. Можеш дарувати листівки з вісімками, дорогі сумочки, прикраси, модне шмаття, віддати їй свою кредитку врешті-решт. Можеш робити інші банальні речі, яким тебе вчили в дитинстві, щоб якось виявити свою любов... Але краще - сприймай її всерйоз. Бо щоб вона не просила, йдеться саме про це. Сприймай її всерйоз. Навіть якщо вона не в краватці. Коли вона в розпачі й розгублено дивиться на потяг, що вирушив далі без неї. Коли вона сміється, щоб не заплакати, коли дзвонить без причин і мовчить обеззброєно. Сприймай її всерйоз. Навіть, коли здається дитячою і ставить ідіотські питання, коли її захоплює меланхолія, і тобі невтямки, що вона там захопливо шепоче про любов і ненависть. Сприймай її всерйоз... з її ранами, з дитячими забаганками і дорослими проблемами. З радістю її, з відчаєм, з вдячним поглядом. Слухай її поради, радь сам, спробуй зрозуміти її хоча б тоді, коли вона про це сама просить. Вголос, в розпачі, без прикрас і хитрощів. Сприймай її всерйоз, поки вона є в тебе, а ти - в неї. Поки вона не боїться бути з тобою такою різною, поки дерева й хмарочоси дивляться на вас схвально, поки вам є що сказати одне одному, про що помовчати, над чим посміятися. АВТОР:  Наталка Сандецька