Нещодавно у Львові відбулась одна з наймасштабніших літературних подій року – Форум видавців. Саме тут коломиянка Анна Петрів представила свій перший роман під назвою "Несамовитий". Завдяки видавництву "Discursus" книга побачила світ.
– Анно, перш за все, розкажіть, звідки виникла ідея написати книгу? Про що вона?
– Пишу я вже давно. З 15-ти років публікуюсь. А от бажання написати повноцінний роман виникло два роки тому.
Моя книга про все водночас, але в той же час про конкретні речі. Саме цей роман я б назвала вступом до теми, бо планую далі продовжувати розвивати історію про Ігоря Хорунжого та Софію.
По-перше, це історія про чоловіка, який повернувся з АТО. Він освічений, розумний, та з дуже важким характером. Війна залишила на його тілі чимало поранень. Цей етап життя його дуже змінив. З часом він зрозумів, що потрібен тільки матері, яка його фактично "поставила на ноги" після тих подій. Герой бореться з приступами гніву та агресії. Це такий досить важкий образ. У героя є ряд чеснот: він вміє дотримуватися слова, сильний, мужній та дуже справедливий. І от, власне, з цим загостреним почуттям справедливості йому дуже важко жити.
На противагу йому є образ Ореста Луцького – ексцентричного львівського актора, класичного красунчика, хлопця, який любить поневолювати серця жінок.
Також є образ Софії – невпевненої в собі дівчини. От, власне, Ігор намагається привити їй почуття впевненості. У них була симпатія в студентські роки. Люблять вони один одного й досі. Він в подальшому вплине на неї. Треба сказати, що вони доповнюють один одного. Він впевнений аж занадто, а вона навпаки. І їм вдвох в принципі комфортно. Але є от ці приступи гніву, з якими він постійно бореться… Йому страшно, їй страшно, його матері страшно.
Також є образ Марії, яка закохала в себе Ореста Луцького.
– Чому ви вирішили порушити тему війни?
– От, власне, тема війни там не сильно розкрита. Я б не хотіла на ній акцентувати увагу, а більше розповісти про людину, яка вже повернулася звідти, і як йому жити в сучасному світі. Це такий посттравматичний синдром. У нього він проявляється в приступах агресії. Він не може спати спокійно. Він постійно з цим бореться.
На жаль, мало хто приділяє увагу тому, як живуть ті хлопці після повернення з війни. У них є сім’ї, жінки, діти, матері, але вони якось мають жити далі. І от життя Ігоря поділилося на до, під час і після. Як саме він там жив, в романі не описано, бо хочеться показати, як жити після війни.
– Цю історію ви від когось почули чи вигадували все самостійно?
– Історія абсолютно вигадана, створена мною. Якщо говорити про головних персонажів, то я себе ототожнюю із Софією, частково з Марією, а Хорунжий для мене – образ ідеального чоловіка. Наприклад, Луцького я все-таки зустріла у своєму житті. Любов Іванівну, маму Хорунжого, теж.
– Наскільки я розумію, ви зустрічали цих людей вже після того, як написали роман?
– Саме так, вже після того, як написала й відіслала роман в кілька видавництв. Це були настільки випадкові зустрічі, що я навіть не могла в це повірити. Навіть Хорунжий недавно з’явився в моєму житті, і це дуже добре, бо значить такі люди існують, значить якийсь зв’язок із Всесвітом письменник має, хоча історія абсолютно вигадана. Декілька прототипів все-таки існують, але я не буду називати їхніх імен.
– На початку розмови ви сказали, що два роки витратили на роман. Протягом цього часу ви постійного писали?
– Ні, скоріше наважувалася. Саме написання тривало не довго. Мені не вистачає в житті тієї звички, коли письменник сидить і кожен день пише: по сторінці, по півсторінки, по реченню. Для мене це чомусь дуже тяжко. Тому саме написання тривало десь два місяці. Все було в голові, треба було виписати. Я досить мало редагувала, тому майже все, що було написано, практично не піддавалось моїй особистій редакції. Але все-таки я кілька разів перечитувала. Одна справа, коли пишеш, то емоції, емоції, емоції, а коли перечитуєш, то бачиш, що не так, починаєш видаляти. У мене насправді було дуже мало таких моментів.
– Чи буде продовження "Несамовитого"?
Буде, вже маю досить непогану, як на мене, ідею для наступного роману, щоб продовжити тему насильства. Звичайно ж, з іншими головними героями.
– А чому, до речі, зачепили в книзі Коломию?
– Ну я ж там народилася, і це найголовніше. Менталітет коломийський та львівський зовсім різний, і я ніколи не буду ототожнювати себе з львів’янкою. Я навіть не так спілкуюся, не так наголоси ставлю, не так слова відмінюю. Просто місто в нас розкішне, шляхетне та горде, тому хотілося показати, що не тільки є Львів, існують й інші міста. Коломия досить-таки велика. 50 тис. населення, не кожен районний центр може цим похвалитися. У нас постійно щось відбувається, у нас є музеї, у нас є історія. Тому наше місто потребує більшої популяризації. Це класична провінція. Чомусь у Франції Прованс – це щось таке розкішне, а в нас провінція ототожнюється з чимось неприємним. Хоча місто в нас класне. Може хтось прочитає й захоче відвідати.
АВТОРКА: Ярина БАЛАБАНИК
Фото з Facebook сторінки Анни ПЕТРІВ
