Що тебе тримає в цьому місті, селі, країні в такий складний час?
Ти маєш можливість їхати і знаєш, що кожен день, як лотерея. Колись ти навіть не вірив, що можна так жити. Як в Ізраїлі в час воєнного стану.
Але ми не Ізраїль. І поки що не маємо такого захисту в небі.
Щодня може прилетіти крилата ракета в будь-яке місце на карті, в будь-який садок, школу, офіс. Де ти працюєш, де вчаться твої діти…І часом прокидаєшся, читаєш новини і думаєш, що за ніч світ став ще жорстокішим, ще тупішим… І не вдається прокинутись в іншому світі.
Тому ходиш і вперто віриш, що все це закінчиться. Варто ще трошки попрацювати. Варто більше допомагати. Більше підтримувати наших воїнів. Або може й самому вдягнути військову форму.
Ти ж часто про це думаєш… Ти бачиш, як твоє рідне місто вкрилося весняним цвітом, ти можеш вдихати своє рідне повітря і можеш чути рідну українську мову.
Ти бачиш своїх близьких, вчителів своїх дітей, тренерів, патрнерів по роботі, друзів, навіть знайомих продавців у магазинах - і вже від цього стає затишно.
Бо як би не було ТАМ - за кордоном, ТАМ добре побути, побачити, потішитись і ВЕРНУТИСЬ ДОДОМУ.
Бо там, де всі ці люди - і є твій ДІМ. І все, що ти робиш на рідній землі - МАЄ СЕНС.
Має продовження. Кожна твоя дія може нести користь.Кожна твоя думка може змінювати оточення, змінювати архітектуру міста чи архітектуру чиєїсь душі.
І кров, що тече у твоїх жилах, має продовжитись ТУТ.
Зараз це надважливо. Бо надто багато української крові іде в землю…
ТУТ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ ТАК, ЯК НЕ ПОЛЮБЛЯТЬ БІЛЬШЕ НІДЕ У СВІТІ! Тому ти ТУТ. І поки живий - ти зробиш ВСЕ, щоб цвіт з рідних яблунь не здригався від повітряних тривог. Щоб твої діти знали, де могили предків. І щоб ти сам, наче одне ціле з цією землею, повернувся колись у неї…
Автор - Галина Малярчук