Заробітки і самотні діти: коли лелеки не прилітають в прикарпатське село

Доброго часу, читачу! Дай Боже здоровлє! Так вітаються на Опіллі – краї, де я народилась і де народжуються мої оповідання. Про що вони? Про моє і Твоє село, про наших бабусь і сусідів, про церкву і город, про клопоти і свята, про урожай, який збираємо щоосені і який ще доведеться зібрати на порозі осені життя. Щиро запрошую Тебе веселитись, мудрувати і молитись разом з героями цих історій. І надіюсь вони не будуть тобі муляти, як черевики Назарка. Йой, забігла наперед. Дорослі так не роблять. Про це, власне, далі.

ДОРОСЛІ ТАК НЕ РОБЛЯТЬ

Щороку перед Пасхою в селі ставало повнолюдно – на своїх крилоньках лелеки повертали додому заробітчан. Майже біля кожного дому зупинялись бус чи таксі, рядочками шикувались заграничні торбини і нарешті визирали втомлені щасливі очі. Чиїсь ще вчора бачили Італію, чиїсь Грецію, чиїсь Португалію…

Очі і душа Назаркового тата Миколи повернулись з Іспанії.

Вісім років – рівно від народження хлопчика – чоловік заробляє синові на краще життя. Назарко не нарікає, бо й не знає, як це, але коли Михась їде з татом на рибалку, Антон – купатись на річку, а Святик – мити машину, дитині сумно. Назарко не вміє ловити рибу, не вміє плавати і готовий сам помити татове авто… Проте… Тоді нема ні авто, ні тата.

Так триває роками, поки лелеки не закличуть Миколу додому.

“Певно, вони не завжди пролітають над Іспанією”, – гадав хлопчик, даючи самому собі розраду у ті Великодні, коли тато не приїжджав. Але цього року бузьки обрали файний маршрут і син з батьком нарешті зустрілись.

У Вербну неділю Назарко одягнув нові мешта, Микола покропився парфюмом і обоє щасливі рушили до церкви по шутку. Таким гордим і усміхненим хлопчик не був з часу останнього польоту лелек над Іспанією – чотири роки.

“Сину, не тримайсі мене за руку, дорослі так не роблять”, – у якусь мить тато підбив Назарка в радісному польоті і той болісно приземлився. Здається, в повітрі навіть було чути, як розбилось маленьке серце. Дорога по шутку стала сумною. Нові мешта почали натирати ноги. Татів парфюм був якимсь чужим.

“Господи, і нащо я так різко сказав», – всю Службу Божу не знаходив собі місця Микола. Йому завжди було затишно в рідній церкві. А сьогодні – тісно і душно. Душила совість.

“Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень…”, – усміхнено привітав тато Назарка біля храму. Хлопчик теж усміхався, але обоє знали – насилу.

“Синочку, я коли був на заробітках, ходив кожної неділі в церкву і один священик розказав мені інтересну річ, – спробував загладити почуття провини Микола, знаючи дитячу допитливість. – Як в церкві молишся, треба складати долоні докупи, пальчиками вверх, а не як я колись схрещував кулаки. Бачу, ти зараз тоже так робиш”.

Назарко широко розплющив очі, стараючись якнайборше почути, що ж далі.

“Не можна говорити з Господом в Його домі і тримати біля серця кулаки. Бог сидить на престолі високо на небі, і ми маємо молитись, звертаючи свої думки, душу і руки до Него вверх. Ти мене розумієш?” – пояснив батько, люб’язно погладжуючи сина по голові.

“Тату, але ж я видів, хто як молився, дорослі так не роблять”, – зауважила дитина.

“Сонечко, дорослі не завжди роблять правильно”, – мовив батько і взяв сина за руку. Так вони пройшли усю дорогу додому. І не тільки цього разу, а завжди, коли лелеки пролітали над Іспанією.

З любов’ю З.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА- ЯНУШ