З морпіхів – у сапери, з саперів – у танкісти: історія військового з Коломиї на псевдо “Батя”

Калушанин Віталій Гордий на псевдо “Батя”, який тепер проживає в Коломиї, працював на українсько-данському підприємстві. Мав добру зарплату й відчуття стабільності. Про те, що його доля зробить крутий віраж, і гадки не мав. Взимку 2014-го в Києві почався розстріл мітингувальників. Віталій удома всидіти не міг. З групою земляків подався до столиці. Вписався до 3-ї Калуської сотні “Самооборони”. Але побув там лише короткий час, бо був прив’язаний до роботи.

–    Як розпочалася війна на Сході, я шість разів зголошувався у військкоматі, аби мене відправили на фронт. І щоразу отримував відмову, бо їм не підходила моя військова спеціальність – морський піхотинець. Пропонували інші вакансії, аж поки я себе не пересилив і погодився на вакансію водія в батальйоні “Прикарпаття”. Щойно приїхав до Делятина на базу батальйону, як відразу кинув на стіл начальству ключі від машини й заявив, що водієм не буду. Записали навідником кулемета в роту охорони. Після навчань на полігоні ми відправилися відразу в зону бойових дій і дислокувалися вздовж українсько-російського кордону на відтинку 150 кілометрів.

Про екіпіровку й «бойову техніку» у вигляді легкої стрілецької зброї, кількох вантажівок та шкільних автобусів ми вже знаємо. (Бійці жартома називали своє з’єднання батальйоном “Школярик”). Першого ж дня після прибуття до району Амвросіївки необстріляні бійці потрапили під ворожий вогонь. Тоді ж прийшло гірке усвідомлення, що воювати, по суті, нічим.

–    До нас на тому місці стояла 25 аеромобільна бригада, її там сильно потовкли. А тут під’їхала на легковику якась місцева жінка й повідомила, що сепари нас збираються накрити капітально: “Утікайте, хлопці!”. Наш взвод стояв у саду. За півгодини почалася пальба. Причому сепари, яких було добре видно, один залп пускали в наш бік, потім розверталися і другий залп давали по Амвросіївці. Допомога не надходила. Під’їхав начальник штабу Юрій Баран (тоді ж він і загинув) і скомандував відступати на другу позицію.

Взвод, у складі якого перебував “Батя”, став на охорону “дороги життя”. Це головна траса, по якій вивозили поранених і полонених.

–    Сепари підло влаштовували по трасі засідки і розстрілювали наші автобуси з пораненими. Бійці, котрі могли рухатися, вискакували з бусів у соняшники, а ті кричали: “Выходите, мы вас не тронем!”. Та тільки з соняшника появлялася голова нашого бійця, вони відкривали вогонь. Коли нарешті вся рота зібралася на блок-посту, вирішили тримати оборону. Командир роти на псевдо “Нанашко” (родом з Івано-Франківська) залишив мене замість себе на якийсь час. Повернувся сильно контуженим. Але завдяки його вмілим діям рота залишилася живою. П’ять годин ми сиділи під щільними обстрілами. Одного разу ворожий снаряд влучив у мій бліндаж, але вибухнув зверху. Я стояв біля входу й мене вибуховою хвилею відкинуло. Я відключився. Наш медик привів мене до тями. Вся техніка погоріла, погорів одяг і документи. Залишилася одна вантажівка. Наша рота відходила останньою. Розбилися на групи. Я свою групу вивів у бік радгоспу “Росія”. На нас чекала сепарська засідка, але її ліквідувала група прикордонників, що поспішила нам на допомогу. Ліквідувала ціною життя одного свого бійця.

В селі Новоіванівка вояки зустрілися з залишками своєї роти – тими, які ще не відступили. Надибали тракторну бригаду. Місцеві хлопці дуже прихильно поставилися до українських бійців. Один з них зголосився відвезти воїнів своїм КамАЗом з причепом подалі від лінії вогню.

–    Виснажені, голодні, вимерзлі (в одних футболках, бо весь одяг згорів, а ночі там холодні), ми кількістю 90 бійців повантажилися на КамАЗ і виїхали до своїх під Маріуполь. Водій повернувся назад, і це була його остання в житті поїздка до рідного дому. Нам відтак повідомили, що хлопця сепари розстріляли.

Батальйон “Прикарпаття” відмовився воювати без зброї і повернувся до Делятина. Його розформували. А “батя” рвався назад на фронт. Потрапив до 53-ї окремої механізованої бригади. Призначений командиром диверсійно-саперної групи. У січні 2015-го Віталій Гордий зі своєю групою вже працює на “нулю” – проводить зачистки, замінування й розмінування територій та об’єктів комунікацій біля кордону. Раз група “Баті” потрапила в засідку. Допомогли айдарівці. Але загинув один відчайдушний боєць зі Львова на позивний “Вова-рекет”. Він подався в поле, щоби відтягнути вогонь на себе, і там його дістав снайпер. Іншого разу довелося прийняти бій з великим загоном чеченців. Бойовики запросили перемир’я, щоби забрати своїх убитих. За словами посильного найманців, їх там полягло 140 осіб.

Поки “Батя” мінував кордон, поки на його розтяжки чеченці гнали стадо баранів, а це справді так було, – дружина в Коломиї народила йому третю дитину. І Віталій Гордий повернувся додому. Підписав контракт з 10-ою гірсько-штурмовою бригадою і тепер тут несе службу командиром танка.

Андрій МАЛАЩУК

Читайте також: Історія бійця 10 бригади Романа Янка: “У вільний час для школи на Сході виготовив шопку – діти були вражені”