Останнім часом, дякуючи Богу й інтернетові, зокрема Збручу, мені вдалося значно поглибити свої уявлення про приснопам’ятний в історії України день 22 січня 1919-ого. Тобто вдалося відійти від шаблонового сприйняття Акту Злуки як такої собі ідилічної маніфестації західних українців зі східними, які зійшлися в спільному пориві на Софійській площі. І лише підступні дії злих воріженьків стали трохи пізніше на заваді віковічному прагненню народу.
Як легко зрозуміти зі спогадів галицьких політиків столітньої давнини, вони цілком здавали собі справу з того, що таке Велика Україна. І в очі казали тодішнім київським політикам: ви що створите, самі й зруйнуєте. Створили ось Центральну Раду, а за якихось півроку її розігнали більшовики. Прийшли німці, відновили Центральну Раду. За півроку її знову скинули, вже хлібороби-гетьманці. Минуло ще півроку – і повалили гетьмана, проголосили Директорію. 200-тисячна армія, що облягала Київ, випарувалася, мов камфора, Велику Україну залила анархія. Ласе до наживи селянство подалося хто до Махна, хто до Григорієва чи Зеленого, хто до "таращанської дивізії"… А Директорія, в якій засіла, за враженням Лонгина Цегельського, "купка недовчених інтеліґентів", не придумала нічого мудрішого, ніж дезорганізувати найбоєздатніший військовий підрозділ, Запорозький корпус.
Немає нічого дивного в тому, що галицькі політики тривожилися: а якщо й наш край затягне у вир анархії? Директорія навряд чи втримається, оскільки підпирають її лише кілька тисяч січових стрільців, запорожців і гетьманських сердюків. Гору візьмуть більшовики, а ці швидко з’являться перед збручанським кордоном. Тут думати й думати треба. Особливо якщо відчувається з розмов із провідниками Директорії, що ті трактують галичан як "буржуазних реакціонерів" і не проти запроваджувати в Галичині соціалістичні експерименти.
Отож коли потяг з галицькою депутацією, яка їхала до Києва проголошувати злуку, рушав з тернопільського двірця, про суто святковий настрій делегатів навряд чи можна було говорити. Здебільшого люди нервувалися. Чи ж повернуться живі-здорові назад? (Приблизно з такими настроями їхали ми з Коломиї до Горлівки років десять тому, щоб взяти участь у парламентських виборах як спостерігачі. Якби нас, спостерігачів, супроводжували охоронці з кулеметами, як супроводжували галицьку депутацію до Києва, нам було б, напевно, ще лячніше).
Українська столиця, як пише згаданий уже Цегельський, що обіймав посаду секретаря закордонних справ ЗУНРу, справила на галичан незабутнє враження. На пероні їх зустріла добре обмундирована чота січових стрільців з оркестром, який заграв гімн "Ще не вмерла Україна". Причому заграв так, що аж ніяк не нагадував "марш робучого вола", з чого кпив ще Осип Маковей, а бадьоро, по-бойовому. Командир чоти гукнув "позір чота — вліво глянь!" і засалютував шаблею. На пероні прибулих зустрічали також командант стрільців Євген Коновалець і полковник Андрій Мельник. Делегати з сіл, які боялися на перших порах відійти від своїх клунків з домашньою їжею, трохи розправили плечі. А коли їх посадовили в автомобілі й повезли до люксусового готелю, потім показували Печерську лавру, музеї, театри, приймали з княжою гостинністю, — і зовсім зачарувалися. Золотоверхий Київ полонив наших людей, більшість з яких ніколи тут не була.
Очевидно, що кияни також не без подиву оглядали екзотичних дядьків у байбараках, кожухах, клепанях. А ще дивніше їм було, мабуть, те, що це також українці, причому хоч і не інтелігенти на вигляд, проте свідомі соборники. 22 січня на Софійській площі, до речі, від імені Директорії були присутні самі інтелігенти. А де ж ваш народ? — дивувалися про себе очільники західноукраїнської делегації. Тому не стримаюся, щоб не процитувати Цегельського ще раз: "Наші Старухи, Сандуляки, Шмиґельські, Бачинські, Стефаники… мали за собою зорганізовані, свідомі маси. А на кого, крім галицької ґвардії — Січових Стрільців, можуть певно спертися Винниченко, Петлюра, Мартос, Чехівський?".
Власне кажучи, 22 січня на Софійській площі злуку лише урочисто проголосили, доконана вона була раніше, починаючи від Фастівської угоди 1 грудня 1918 р. Однак в історії залишиться саме цей день, 22 січня. Від часів Ярослава Мудрого українські землі, нехай декларативно, вперше стали однією державною цілістю. 20 років потому, правда, Західна Україна знову проголосила намір приєднатися до Великої України. Уже у Львові й уже до України радянської. Але то інша, ще сумніша історія.
АВТОР: Дмитро Карп’як