Врятовані від розпаду і тліну. Про роботу музейного реставратора Василя Ласійчука. ФОТО+ВІДЕО

Ті старожитності, якими глядач милується в експозиційних залах Національного музею Гуцульщини й Покуття, – це тільки 18% музейного фонду, переважна більшість раритетів знаходиться у музейних схронах, – пояснює реставратор цього музею з 40-річним стажем Василь Ласійчук.

– Деякі просто ніде виставляти через відсутність приміщень, інші чекають, аби їх “зцілили” й дали нове дихання…

Яке завдання в музейного реставратора? Треба виявити й відновити втрачені характерні ознаки давнього витвору – чи то скульптури, чи ікони, чи скрині, чи іншої речі; відновити пошкоджені або знищені елементи, головне – зберегти автентичність.  Василь Ласійчук зізнається, що від юних літ хотів працювати художником-реставратором. Цьому навчався в Косівському технікумі художньо-вжиткового мистецтва, після закінчення якого й по нинішній день працює реставратором у музеї.

– Експонати до нас часто поступають у занедбаному стані, деякі заледве купи тримаються. (Добре збережені старі речі, які мають мистецьку вартість, люди, зазвичай, музеєві не дарують, – тримають удома або продають), – відкриває принципи реставраційних робіт пан Василь. – Сакральні предмети часто приносять священики. Зараз тут маємо в роботі раритети зі старовинної нижньовербізької церкви – плащаниця, яка геть розпадається, й частину царських воріт зі збереженою різьбою. А взагалі підхід такий: спершу визначаємо історичну цінність, потім річ піддається консервації, відтак іде розчистка і різні технічні роботи.

Розчищаючи предмет шар за шаром від нанесеної роками пилюки, кіптяви, бруду, реставратор добирається до основи, заліплює тріщини. Василь Ласійчук разом з напарниками-реставраторами працює над відновленням дерев’яної скульптури святого Петра, виготовленої десь наприкінці 18 – початку 19 століття. Робота невідомого автора стояла, вочевидь, у горішній частині якогось костелу. Від багаторічного свічкового накипу вона потемніла. Тепер перше завдання реставраторів її відчистити.

– Найнадійніше старовина зберігається у фондах в спеціальних приміщеннях, – розповідає наш співбесідник, – там витримується необхідний температурний режим, нема вібрації та руху повітря, пилюки, світлових перепадів, як в експозиційних залах. Такий парадокс – вони ізольовані від “світу”, їх ніхто не бачить, але вони, можливо, будуть мати життя, довше від своїх ровесників у виставкових залах…

Найдавніші за віком раритети в музеї датуються кінцем 17 століття. Старіших нема. Щоправда, є декілька археологічних знахідок, викопні рештки, але їхній вік важко визначити. А так переважно речі 18-19 століть. Є підсвічники, які поступили у стані розпаду, деякі деталі до них треба доробляти, тут важливо не схибити, аби не порушити автентики.

“Ось маленький вівтар зі старої церкви в Марківці, – показує пан Василь, – маємо тільки фігурку ангела з трубою, що там було іще – встановити не можемо, збережемо бодай те, що є… А ось – глиняна статуетка вершника, розмальована гуашшю, виготовлена в Малому Ключеві, такі статуетки клали у вікнах під Різдво…”.

Працює реставратор також над старовинними іконами, деякі відносяться до примітивного сакрального малярства, в інших видно почерк іконописця-професіонала. Фахівець чітко бачить різницю. Чекає делікатного втручання реставратора й дерев’яна скульптура Богородиці. Чекають своєї черги не реанімацію інкрустовані різьблені тарелі, живописні полотна, вироби з кераміки та чимало інших артефактів – мовчазних свідків відійшлих епох.

АВТОР: Іван ДЖИНДЖУРА

ФОТО: Андрій КАНЯ