Останній тиждень ця історія про двох друзів-шаленців із Вінниці не зникає з стрічки новин. Вона про те, як важливо допомагати здійснювати мрію, про підтримку та про справжню дружбу, яка насправді "надає крила". Винести на спині друга з ДЦП, аби здійснити його мрію та вдихнути разом карпатське повітря на вершині гори — що може бути краще? Стільки історій вже розказано про дружбу, про перевірку вогнем, водою та залізними трубами. Але ця про інше — про справжню дружбу, яка не потребує перевірок та обіцянок. Тут є лише "сьогодні, або ніколи", аби найкращий друг, міг нарешті побачити цей світ згори, а не з інвалідного візка. Це історія про міцне плече, про інтенсивну підготовку та про трішки божевільні мрії, пише Вежа. Сьогодні ми зустрічаємось з ними у центрі міста, щоб почути з перших вуст — яким був цей непростий та унікальний шлях. Євген приходить на зустріч дещо раніше, розповідає, що Юра запізниться, бо не встиг "застрибнути" у тролейбус. Згодом ми бачимо як вправно "летить" на зустріч нам Юра, або як його ще називають друзі — Гоша.

Шлях на гору

Женя розповідає, що ідея піднятися разом із Юрою на Говерлу у нього з‘явилась близько року тому і лише через півроку він поділився нею з найкращим другом, а той в свою чергу підтримав це шаленство, хоча обоє не розуміли скільки викликів їм підкине ця авантюра. Ми працювали над цим разом. Я розумів, що якщо не зроблю цього для Юрки зараз, то не зроблю ніколи. Вже тоді я спробував себе на витривалість в одному із залів. Насправді це був шалений ризик для обох, бо речі на які пішов Юра також крейзі. Він знав, що в мене є деякі проблеми з коліном після аварії, – розповідає Женя. А коліно дійсно дало про себе знати десь за 250 метрів до вершини, тоді воно в Жені просто відмовило, а через 100 метрів стало ще гірше — у хлопця почалися судоми. Але тоді поруч проходили школярі-туристи, з якими був лікар, котрий допоміг Євгену. В мене тоді були моменти, коли я думав, що ось ми й зупинимося. Таке відчуття було два рази, вже склав лапки і думаю “нє, я не зможу”, – розповідає про перешкоди Женя. Юра додає, що корисність ситуації була в тому, що назад дорога простіша. Головне було піднятися, а назад вже можна було скотитися — жартує Гоша. У Жені ж були зовсім інші відчуття. Хлопець зізнається, що тренувався більше на підйом, а от на спуск — майже ні. Говорить, що напевно це було дуже самонадіяно. Хоча хлопці йшли не одні — попереду йшов товариш Жені — Сергій, а позаду його страхував батько. Дуже класно, що переді мною йшов мій знайомий Сергій, який дуже допомагав та підтримував. Це нереально міцний чоловік. Він постійно мене підбадьорював "Давай Женя, ще трохи", створюючи мені таке відчуття ніби я тварина, яка біжить додому, і це дуже мотивувало. Юрій також постійно мене підтримував. Насправді, я б не ризикнув це зробити без тих, хто йшов попереду і позаду, бо Юрі було б дискомфортно сідати на спину. Потрібно було, щоб хтось страхував. Наприклад, у той момент, коли у мене схопило коліно і потрібно було, щоб Юрія швидко зняли і потім знову посадили. Женя розповідає, що найважче було в останні моменти, бо спочатку він задав такий швидкий ритм, що деякі навіть не встигали. Хоча хлопець думав, що вони будуть йти цілий день, підняття на Говерлу зайняло 5 годин 40 хвилин. Звичайно, хлопці і знімальна група 1+1 робили перерви, щоб перепочити та поїсти. Хоча й невеликі. Найважче команді було на малій вершині, коли ніби є відчуття, що ти вже прийшов, але насправді потрібно рухатися далі. Ми відпочивали, але не сильно довго, бо не можна було допускати такого відчуття як пампінг, коли ваші м‘язи набирають поступово кров. І потім якщо довести руку чи ногу до певного стану забиття кров‘ю, то м‘язи можуть на деякий час відключатися. Спочатку ми йшли 400-500 метрів без зупинки, а під кінець зупинялися кожні 150 — 100 метрів. Було дуже важко. Були просто короткі зупинки, коли зупинялися і стояли, щоб вирівняти дихання, – розповідає Євген. ”Ми” для нас отримало нове значення" 5 годин 40 хвилин друзі добиралися до спільної мрії, а піднявшись на вершину Говерли просто не розуміли, що вони це змогли. Євген говорить, що тоді просто нічого не чув навколо, а усвідомлення всієї ситуації прийшло через декілька днів, коли вони з Юрою повернулися додому. Було бажання зрозуміти, що саме я зараз відчуваю, тому що ці відчуття досі були мені невідомі. Я не міг знайти якихось образів, щоб це все охарактеризувати. Важко було навіть описати свій фізичний стан. Душевно було добре через дні три, коли я сів і зрозумів, що до нас ніхто й ніколи цього не робив. Це не просто слова — це факт. І коли люди здорові не ризикують піднятися, це одне, а тут дещо інше, – емоційно розповідає Гоша. Женя зізнається — втома була настільки сильною, що вони обоє дійсно нічого не розуміли в той момент. Розумієте, у мене було таке внутрішнє відчуття, що я Юрці пообіцяв й іншого вибору просто немає. До того ж цим загорівся мій батько і постійно був поруч. Напевно, це відчуття якогось тріумфу. Дійсно, лише повернувшись додому, ми зрозуміли, що це було, – розповідає Євген. Хлопці розповідають, що після цього підйому "ми" отримало нове значення, а справжня дружба не потребує перевірок. Знаєте, якщо ви називаєте людину другом, то це не потребує певних перевірок, – говорить Гоша. А Євген додає, що у них колись була своєрідна перевірка дружби, коли вони більше року не спілкувалися.

Спорядження та допомога

Женя говорить, що із впевненістю звернувся до 1+1, сам приїхав і розповів ідею. Хлопець був приємно вражений, що їм допомогли її реалізувати. Знайшли майстрів – це підприємство, яке проектує та шиє підвісні системи для дельтапланеристів, будує параплани, легкі літаки. Звичайно, винести для натренованого спортсмена 63 кілограми на Говерлу – не таке вже й важке завдання, але винести живу людину – зовсім інше. Адже найменший поштовх Гоші – і Женя може втратити рівновагу, а відтак травмуватися або ж узагалі зірватися у прірву. Це мало бути таке спорядження, яке міцно з‘єднає двох друзів. Роботи над спеціальним корсетом тривали два місяці, Євгену доводилося тричі приїздити на примірки. Замість Юри, якому важко добиратися з Вінниці, на плечі Жені застрибував оператор ТСН Роман Сукач, у якого приблизно однакова вага з Юрою. Інженери, які проектували спорядження, зробили його для вінничан безкоштовно. Пояснили це тим, що теж були молодими і мріяли про гори. З Юрою ми дуже довго над цим працювали і вийшла класна штука, яка працювала повноцінно. В один момент я сам почав в ній сумніватися і думати, що щось не те. А потім дійсно довели до ідеальності і вона працювала. Я ще після спуску спокійно гуляв по Буковелю. Але для такого сходження насправді потрібно дуже багато тренуватися. Непідготовлена людина цього не зробить, – розповідає Женя. Хлопець говорить, що якщо хтось захоче реалізувати подібну ідею, то вони з Гошею тільки за. Я сам прибіжу і розповім — що потрібно робити і як потрібно робити. Але там потрібно інтенсивно тренувати ноги. Я думав, що в мене натреновані ноги, але в мене пішло три місяці, щоб довести їх до цього стану. Тренуватися потрібно було по-іншому, навіть жити трішки по-іншому, – говорить Євген. "Вінниця — найбільш доступне місто серед всіх, в яких я був" Євген довгий період жив не в Україні. Хлопець навчався і працював в Польщі, Німеччині та Ізраїлі. Сама ідея піднятися на Говерлу у нього виникла саме в Кракові, коли Юра приїхав до нього в гості. Я закохався в Краків, це шикарне місто. Але більш доступного міста, ніж Вінниця я не бачив. Я думав, Україна — така собі країна, де все погано, а за кордоном все круто: все обладнання, все культурно, все доступно. Слово “культурно” в мене асоціюється з першими хвилинами перебування в Кракові, коли було все не дуже культурно. Тому, не те, щоб я більше полюбив Україну — я зрозумів, що те відношення нас до нашого дому, а країна — це все-таки великий наш дім, — має бути іншим. Ми не повинні дозволяти собі за стінами наших квартир робити те, що не дозволяємо робити в себе вдома. Тому за кордоном круто, але в Україні краще, — ділиться враженнями Гоша. Женя також відзначає, що почав помічати те, чого не бачив раніше, і просто заново закохався в Україну. Коли я повернувся в пік масових виїздів зараз, то заново закохався в нашу країну. Нам не потрібно нікуди їхати, нам потрібно тут залишитися і порозумнішати, а от яким методом, то вже інше питання. Комусь для цього потрібно виїхати — як мені, комусь потрібно почитати книги розумні. Багато речей, на які Юра акцентує увагу зараз, у Вінниці я не помічав. Це про те, як Вінниця змінилася у порівнянні з різними європейськими містами. Там немає того, що є вже в нас у місті. На цьому наша розмова закінчилася в рамках інтерв‘ю, але однозначно не закінчилась історія двох шалених друзів, які планують багато чого змінити у нашому місті і не лише. В них багато енергії, яка не лише у словах, але й у діях. Це бачиш навіть коли Женя допомагає Юрі припаркуватися, або застрибнути на свій транспортний засіб. Це ситуація, коли дружба у кожному слові та дії, і це не дружба спортсмена та людини на інвалідному візку — це дружба, яка змінює кожного і відкриває нові горизонти. Читайте також: Мандрівник подолав понад 700 кілометрів пішки з Києва до Говерли. ВІДЕО