Про виставу "Марія Заньковецька" на початках 1970-их Львів, пригадую, хихикав у кулак. Власне, не так про саму виставу, яка, безумовно, була творчим досягненням акторів відомого театру, як про один її фрагмент. Той, де Заньковецька проголошувала зі сцени гнівну тираду, адресовану сильним світу цього, і промовисто вказувала рукою на перші ряди. Там якраз сиділи ці сильні: місцеві компартійні вожді, генералітет… Цього фрагменту в суботній постановці львів’ян, яку вони привезли до Коломиї на фестиваль, уже не було. Та й не було потреби ганьбити перші ряди, оскільки сиділи там здебільшого звичайні шанувальники театрального мистецтва, не обтяжені високими посадами й званнями. Однак чи є підстави думати, начебто нині вистава "Марія Заньковецька" не настільки актуальна, як на початках 1970-их? Нині, коли маємо немало прикладів, коли українські артисти легко спокушаються на московські рублі, занедбуючи святий обов’язок працювати заради рідної Батьківщини? Майже чотиригодинну виставу режисера-постановника Федора Стригуна дивишся, не відриваючи очей від сцени. Це високий клас, тут співпереживаєш з акторами, сумуєш з приводу лихої долі українського театру корифеїв у Російській імперії і захоплюєшся одержимістю Марії Заньковецької. Після таких вистав стає зрозуміліше, чому один із знавіснілих московських шовіністів шкодував, що Заньковецьку, Кропивницького, Садовського, Саксаганського не повісили свого часу його попередники, такі ж знавіснілі шовіністи. Ні про який український націоналізм, переконував він, тоді не було б і мови… Такі постановки, як суботня, сміливо можна назвати духовним хлібом. Шкода лишень, що мало їх таких, ой мало…   АВТОР: Дмитро КАРП’ЯК