Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?

А також між Петроградським ревнаркомом та путінським режимом? Аргументовані версії відповідей на ці питання має начальник управління Українського інституту національної пам’яті Ярослав Файзулін. Тому саме до нього ми звернулися, щоб з приводу Дня пам’яті героїв Крут, який відзначається сьогодні, подивитись на одну з героїчних сторінок української історії крізь призму сучасності. І навпаки – побачити Україну 2016 року через події, які відбувалися 29 січня 1918 року біля селища Крути Чернігівської губернії, пише cultprostir.ua.

— Ярославе, бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?

— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.

З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, що здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.

Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.

Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».

Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.

“Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами”.

— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?

— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.

“Путіну багато вигадувати не довелося. Він просто повторив ті самі прийоми, які виявилися успішними для Леніна – різниця у тому, що його проект виявився провальним”.

— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?

— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стрілків, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).

— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?

— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.

Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.

Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Ярослав Файзулін

— Така собі Новоросія.

— Саме так. У тій війні, яку веде Росія проти України зараз, Путіну багато вигадувати не довелося. Він просто повторив ті самі прийоми, які виявилися успішними для Леніна – різниця у тому, що його проект виявився провальним. Ідеї «Новоросії» не підтримала абсолютна більшість населення Півдня та Сходу України.

“Герої Крут стали взірцем захисника Батьківщини – як і «кіборги» в новітній історії України. Ми не знаємо поіменно хлопців, які там загинули, і цей узагальнюючий образ для нас є певною моральною сатисфакцією”.

— Вже стало звичним порівняння українських «кіборгів» – захисників Донецького аеропорту – з героями Крут. Також проводять аналогію з Іловайськом та Дебальцевским котлом. Чи є такі порівняння виправданими?

— По-перше, це інший масштаб: в Іловайську та у Дебальцевому в оточення потрапили тисячі українських солдатів. Але аналогія з цими двома битвами, а також з обороною Донецького аеропорту є справедливою у тому сенсі, що українські вояки тримали позиції до останнього, не поступаючись у бою значно переважаючим силам ворога.

Головна ж подібність у тому, що і тоді Україну оберігала молодь, і зараз теж. Згадаємо, як починалося творення українського війська у березні 2014 року – воно відбувалося «на ходу», і першими, хто відреагував на заклики держави ставати до лав, була молодь, зокрема та, яка перебувала в загонах самооборони на Майдані, протестуючи проти злочинного режиму Януковича.

— Національний міф, формуючись, відкидає або затушовує певні аспекти події, а інші – героїчні, трагічні – гіперболізує. У цьому сенсі бій під Крутами є таким міфом, згодні? Як цей міф трансформувався з плином часу?

— Кожна держава, яка боролася за незалежність, має такі міфи. Таким чином вона підтримує себе, виховує лояльність суспільства до себе, узаконює себе у його очах. Творення міфу про бій під Крутами почалося одразу після цієї події. Це був один з багатьох боїв, які відбувалися в той час, і відомим він став тому, що у ньому загинули молоді люди. Крім того, серед загиблих був Володимир Шульгін – брат Олександра Шульгіна, міністра закордонних справ в уряді Володимира Винниченка.

2 березня в Київ повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет, і в цих газетах родичі загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто щось знає про долю або обставини загибелі їхніх дітей, поділитися цими відомостями. Тобто подія одразу набула широкого розголосу. У Києві було створено комісію для вивчення обставин бою і пошуку тіл загиблих. Її члени виїхали в Крути, де за допомогою місцевих мешканців знайшли тіла хлопців, розстріляних у полоні, і привезли їх до Києва для урочистого перепоховання на Аскольдовій могилі. Церемонія пройшла вулицями міста. В цей день з фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла – символ старої Російської імперії.

На похоронах звучали промови Грушевського та інших державних діячів, і тоді героїв Крут вперше порівняли зі спартанцями. Мовляв, 300 українських вояків стали на захист Батьківщини і всі як один загинули – що, звичайно, не відповідало дійсності. Але саме ця аналогія закріпилася в історичній літературі, про 300 загиблих багато писали в діаспорі, цей міф у такому вигляді популярний і нині.

Бій під Крутами використовували для героїчного виховання своїх бійців ОУН та УПА. На Західній Україні та в діаспорі практично щороку вшановувалась їхня пам’ять. Але в Радянській Україні про них намагалися забути, могили на Аскольдовій горі було знищено. Після цього вперше вшанування відбулося тільки 29 січня 1991-го року, причому коли на місці колишнього пам’ятника встановлювали березовий хрест, місцеві мешканці навіть не розуміли, про яку подію йде мова. А вже коли героїв Крут почали вшановувати на державному рівні – аж у 2004-му, – той бій став однією з основних подій національної пам’яті українського народу: він відзначається на рівні з проголошенням незалежності УНР та злуки УНР і ЗУНР.

Тож герої Крут стали взірцем захисника Батьківщини – як і «кіборги» в новітній історії України. Ці образи закріпилися в інформаційному просторі та суспільній свідомості тому, що ми не знаємо поіменно хлопців, які там загинули, і цей узагальнюючий образ для нас є певною мірою моральною сатисфакцією. Ці хлопці захистили Батьківщину у найважливіший момент, коли цього не захотіли чи не змогли зробити інші.