Великдень для повстанців мав символічне значення, адже як Христос Воскрес, так має Відродитися Україна. Між собою підпільники віталися: "Христос Воскрес" - "Воскресне Україна"! Націоналісти ретельно готувалися до відзначення цього великого християнського свята — збирали харчі, виготовляли листівки, надсилали вітання сім'ям та друзям по зброї. У спогаді сотенного Дуди "Громенка" у 1947 р. читаємо: "Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею". Після того як хлопці та дівчата помолившись почастували святковий харч, лунав тужливий спів. Мабуть, одною з небагатьох розрад у підпіллі була пісня. Хоч її голосну і щиру могла почути ворожа розвідка, втім сум за домівкою, за ріднею, яка була чи то розстріляна чи вивезена, не міг стримати крик душі. Часто підпільники нехтували безпекою, аби на мить згадати своє спокійне життя і ті щасливі миті, яких у цих молодих людей було не так багато. Марія Савчин у своїх спогадах пише про це:

“Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.”

“Великодні в підпіллі... Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут... "Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?", — смутно запитувало серце.” За матеріалами Maryna Mirzaeva Опублікована Українським інститутом національної пам'яті