Прип’ять – місто в Київській області, розташоване за 2 км від Чорнобильської АЕС. Уже понад 30 років покинуте й забруднене радіацією. Це територія легенд, похмурих пейзажів і торжества природи. За роки відсутності людини в Чорнобильській зоні більша її частина вкрилася молодим лісом, де оселяються дикі тварини. Зростає кількість лосів, оленів, вовків, рисей. Також у зоні відчуження живе популяція диких коней Пржевальського.
Водночас це потенційне місто-музей міжнародного рівня, пам’ятка величезної техногенної катастрофи. У Прип’яті й тепер діють два підприємства: цех із дезактивації спецодягу та гараж для автомобілів, що возять радіоактивні відходи. Будинки й мікрорайони поступово руйнуються.
Відвідати це місто хоча б один раз варто всім, переконані деякі колишні жителі Прип’яті. Відвідати й жити далі так, аби не з’являлося нових "мертвих" міст.
Село Прибірськ могло би бути просто одним із мальовничих місць поблизу Чорнобиля, про яке знали б лише поліщуки й занадто допитливі туристи. Але завдяки небайдужим активістам село зажило новим життям. Тут двічі проходив фестиваль "Чорнобиль Ренесанс", відремонтували школу і клуб, розвивають туристичну інфраструктуру.
Юрій Мольфар (справжнє прізвище – Ягусевич) переїхав сюди у 2008 році з Поділля та вирішив не просто жити на новій території, а й змінювати її та її мешканців. Свого часу Юрій чимало подорожував Карпатами в пошуках народних магів, мольфарів. Звідси й псевдонім – Мольфар.
Зараз Юрій робить музичні інструменти, човни-довбанки, планує організовувати кінні прогулянки і мріє створити у Прибірську музей народної архітектури, у якому будуть зібрані хати з відтвореним побутом столітньої-двохсотлітньої давнини.
Антонівка одразу засновувалась як станція, ніколи не була просто селом. Вузькоколійка Антонівка-Зарічне діє вже понад 115 років. Місцеві називають її "поїздок", "вузька", "поліський трамвай", "кукушка". Як і багато років тому, ця вузькоколійка є стратегічно важливим об’єктом, адже деякі населені пункти вздовж залізничного полотна досі мають лише це транспортне сполучення.
Пасажирський потяг, що складається з тепловоза ТУ-2 та кількох вагонів, перетинає унікальний в Україні та найдовший в Європі дерев’яний залізничний міст через річку Стир. Незвичайна колія завширшки 750 мм (стандартна залізнична колія має ширину 1520 мм) починається з пристанційного містечка Антонівки на Поліссі й простягається на 106 км аж до станції Зарічне. Це найдовша вузькоколійна залізниця Європи. На її шляху – первозданна краса соснових лісів, блакить озер і маловідомі туристичні атракції.
Ця колія – свідок та безпосередній учасник історії розвитку транспорту ХІХ-ХХ ст. Історію цю сьогодні ретельно зберігають місцеві мешканці. Активісти вірять – що більше людей побачать ці мальовничі місця та проїдуться залізницею, то більше шансів, що одна з трьох вузьколійок в Україні отримає "зелене світло" в майбутньому.
За 120 км від Києва, неподалік Недашок, розташований хутір Зелений Гай. Cтарожили називають його Гойч, що на місцевій говірці означає "лісова галявина". На хуторі Гойч усього 11 хат. Одну із них два роки тому придбала журналістка із Києва Катерина Мізіна. Поступово дівчина перетворює це місце на мистецький простір, разом із друзями та однодумцями планує проводити тут фестивалі, кінопокази, різноманітні арт-проекти.
Попри нерозуміння та навіть перешкоди з боку деяких гойчан, є на хуторі та в навколишніх селах й ті, хто стали своєрідними двигунами та мотиваторами для Каті. 15-річна Надя, яка вчить гостей Гойчу кататися на конях і грає на бандурі, вчителька Людмила з Києва, яка зізналася Каті в любові на зупинці, 90-річна бабуся Мальвіна, яка вчить дівчину наводити порядки та шукає жениха. Усі вони прийняли немісцеву та намагаються змінити ставлення інших до неї.
Каті цікаво щось створювати, а не просто жити споживацьким методом. Окрім саду, дівчина "саджає" серед інших взаєморозуміння, показує, яким може бути мистецтво та як праця об’єднує людей.
Бортництво – майже невідома професія, яка в багатьох джерелах вважається зниклою або втраченою ще у XVIII-XIX століттях. Але це зовсім не так, бортники, або пасічники, що збирають дикий мед, існують дотепер.
Історично бортництво розвивалось у межиріччі Ірпінь-Случ-Прип’ять. Ліси тут багаті на сосни, а в соснових борах гніздувалися бджоли. На Поліссі можна й сьогодні зустріти людей, які по-сучасному переосмислили цей промисел, не втративши традиційного "дідівського" підходу.
Бортництво – чи не єдиний спосіб скуштувати лісовий мед. Зібраний традиційно восени, він має фантастичне смакове поєднання. Бджоли збирають його з початком перших цвітінь ранньої весни: від дикої пшениці, чорниці, брусниці та журавлини до пізніх осінніх квітів. Мед, зібраний бортниками, і сьогодні вважається кориснішим, натуральнішим і смачнішим, а тому коштує дорожче. "Рамочні" бджоли такого меду не нанесуть – переконують бортники.