Тема визвольної боротьби українців проти сталінсько-гітлерівських режимів сьогодні надзвичайно злободенна. Учорашні кати та обдурені люди намагаються повернути історію назад, замести сліди злочинів, за які треба відповідати. Щоб не повторилися жахіття минулого, історію ОУН-УПА слід вивчати, особливо тепер, поки ще живуть колишні бійці повстанської армії й підпілля, від яких обов’язок перед Вітчизною вимагав тоді великої жертовності, посвяти, шляхетності.
Мирослав Ромаш, один з їхньої когорти, відчув на собі важкі удари злочинного комуністичного режиму. Уродженець Заболотова (1923 р.н.), випускник Коломийської гімназії, колишній багатолітній в’язень сталінських таборів дочекався свого 95-ліття.
На моє прохання зустрітися, ювіляр радо привітав мене на порозі свого затишного ошатного будинку, який потопає у вічнозелених туях та трояндах. Пан Мирослав співав у Коломийському народному хорі "Просвіта", у церковному, якому незабаром виповниться 30 літ. Підтягнутий, не по літах стрункий, володіє доброю пам’яттю, логічним мисленням, виглядає на літ 20 молодшим. Одне, що ноги не хочуть служити так, як в молодості, та й тиск дошкуляє. З Божою поміччю цей поважний просвітянин, надійний порадник, громадський діяч, вихованець професора І. Храпливого дожив до свого 95 серпневого Спаса, 95-го першовересня. Слово за словом і затягнулася з колишнім коломийським повстанцем УПА розмова не на годину.
Як неможливо затулити сонце рукою, так неможливо загасити пам’ять у серці народному. Не хоче думати про роки, яких зозуля накувала біля сотні. Важкі життєві випробування вчили пана Ромаша цінувати радість кожного прожитого дня. Скільки звитяги, сили духу криється за скупими словами спогадів... Пазуня-Оленка, його найрідніша, розділила з коханим злидні й переслідування, яких вони все життя зазнавали за любов до Вітчизни. Їй не пощастило дожити до вільної України... 1989-го пан Ромаш овдовів. За своє життя скільки натерпівся та пережив, що не побажати й ворогу. Не раз в очі заглядала смерть, та доля милувала. Але він щасливий від усвідомлення того, що прислужився Україні, разом з іншими виборов для неї незалежність.
...Ішов далекий 39-ий рік. Гноблені поляками українці з надією очікували добрих змін. Чуючи зі сходу гуркіт "червонозвьоздних" танків, намагалися гостинно зустріти "визволителів". Зокрема, при в’їзді до Заболотова збудували святочну арку, для якої Мирослава Ромаша, 16-літнього підлітка, послали нарубати смерекових галузок.
"Кинь то з рук, – упевнено наказав йому старший на три роки шкільний приятель-оунівець, коли хлопець почав збирати хвою в оберемок. – Чого радієш, чекаєш сталінського раю?!"
Відколи чужинці взялися наводити свої порядки з арештами, відправляти в сибіри, зрозумів: настала і для нього пора боронити рідну землю. Улітку 1940 присягнув на вірність Україні в першій п’ятірці заболотівської станиці ОУН наймолодшим на псевдо Русявий або Р. З організаційно-ідеологічного вишколу почалася його підпільна діяльність. Улітку 1941 (після втечі москалів) разом із іншими молодими патріотами тішився коротким розвоєм українства. Готували урочистості до національних патріотичних свят, прибирали стрілецькі могили, вивішували українські стяги. Але так тривало недовго: червоних окупантів змінили коричневі. Удома майже не ночував, був серед бійців озброєного загону правопорядку.
І знову масові арешти й розстріли. Гітлерівці відразу показали, що наша земля їм потрібна для східної колонії.
Хоч як було нелегко вести визвольну боротьбу на рідній землі проти двох окупантів, молодь тягнулася до знань. 1942 вступив до львівської політехніки, де разом із іншими юнаками зазнав переслідувань через підозру в зв’язках із ОУН. Студенти-оунівці організовували таємні військові вишколи та допомагали формувати загони Української національної самооборони, які пізніше лягли в основу створення УПА. На теренах своїх дій оунівці робили рейди на "лігеншафти", конфісковували награбоване в населення добро, в основному провізію для стрільців УНС. Із 1944 фронт наблизився до Львова. Студентів направили на термінові роботи. Ромашу довелося будувати дорогу, яка й тепер діє, від станції Клепарів до Підзамчого в обхід головного вокзалу.
Восени залишив навчання на другому курсі вузу, перейшов у Карпати до лав УПА. Не раз на бійців чигала невидима смерть на замінованих полях. У Космачі юнака направили до куреня Скуби сотні Цигана. Добре пам’ятає свій перший бій у Брусторах, де із нерівними силами вдалося дати відсіч більшовикам. Як і рейд на Снятинщину, запеклий бій у Рудниках, де втратили четового Нечая. У лютому 1945 під час генерального наступу москалів на Космач зав’язався бій, в якому багато полягло молодих повстанців. Тоді Космач не віддали, хоча пізніше ним заволоділи вороги. Будучи бунчужним сотні Цигана, під проводом командира загону Грегота (Різуна) брав участь у бою за Космач.
Нелегкі рейди Карпатами, дошкульні морози, голод, утрата бойових побратимів – усе це вкрай виснажувало душу й тіло. З кожним днем боротися з ворогами ставало все важче. Відступаючи після бою у Березови, захворів на тиф. Лікувався в Геників у Верхньому Березові. Великодньої сонячної неділі 6 травня 1945 р. його розбудили вдосвіта грюкотом у двері. У той день заарештували ще декількох. Допити відбувалися в пивницях яблунівського НКВД, пізніше в коломийській тюрмі (приміщення колишньої гардинної фабрики). Неможливо словами передати ті тортури, яких довелося зазнати невільникам.
У кожній камері на підлозі мучилися по 40-60 людей в очікуванні вироку, щоночі йшли на допити. їх змушували лягати долілиць упоперек лавки, руки зводили за спиною, а слідчі розгойдували за ноги, били по них прутами, ламали пальці в дверях. Удень і вночі стогін, нелюдські крики. Нарешті вирок, як ніж у серце, – двадцять років каторги. Упродовж понад піврічного перебування під слідством жодних передач не отримував: тата вже не було в живих, брат на фронті, маму, що ледве виживала, пізніше вивезли з трьома дітьми в Хабаровський край. До Воркути везли засуджених, як худобу, в замкнених вагонах-телятниках. Монотонне стукотіння вагонних коліс немовби забивало у скроні цвяхи. Довга дорога у невідомість, без води у роті дуже виснажувала.
Потім дали напівсире волове солоне м’ясо. Багато не витримали цього, вмерли від скруту кишок. Тіла ж викидали по дорозі, як непотріб. Води не давали, шкіра злазила з язиків, бо лизали лід із іржавих вагонних труб.
Нарешті на початку 1946 на Різдвяні свята прибули вночі в забутий Богом край на вірну і неминучу погибель, на моторошне конання – в засипану снігами тундру до брезентових наметів і бараків, які на ніч охорона замикала. Усередині суцільні нари, де спали, як оселедці в бочці, по три-чотири сотні ув’язнених. Сонні поверталися на другий бік усі разом за командою. Уночі блощиці їли поїдом. Кашель, стогін. Охорона за будь-який спротив била або розстрілювала. У чому працювали, у тому сирому одязі й спали. Їли з консервних бляшанок, ложки робили самі з алюмінієвих смужок...
З черговими хвилями арештів до сибірів прибував з України свіжий «чєловєчєскій матеріал». Людей змушували забути свої імена, щоденна перекличка тільки за номерами на головних уборах, штанах і фуфайках. Ромаш мусів відкликатися на: Щ-593, у штрафному таборі Ж-750. Працював на вугільних шахтах електриком. Звик до глибоких снігів і сильних морозів: у червні ще не встигав розтопитися сніг, а у вересні вже залягав новий. "Воркута – хорошая планєта: 11 мєсяцєв зіми, остальноє – лєто!" – повторювали москалі. Через нелюдські умови праці й існування мало хто вижив і повернувся додому. Більшість залишилася навічно в сибірській мерзлоті. Але якщо на роду людини написано "жити", значить вона виживе!
Звільнили 1956-ого. Тоді й поєднав свою долю з колишньою воркутинською каторжанкою, засудженою за належність до ОУН. Там же, у Сибіру, народився син, який пізніше також відчув на собі жорстокість "большевицької" системи: відбуваючи військову службу під Монголією, сильно опромінився й помер. Від 1969 пан Мирослав у Коломиї. До того працював у шахтах Сибіру, вчився у Воркуті на вечірньому відділенні Ленінградського гірничого інституту. Разом із дружиною виховали доньку Ростиславу, дочекався двох онучок Христини і Любові та правнука Лукаса. Тепер би ще жити і радіти незалежній Україні. Та болять душевні рани колишнього багатолітнього політв’язня сталінських таборів, бо ще багато на рідній землі "освободітєлєй", які органічно ненавидять Україну та її мову, але в той же час користуються пільгами й почестями.
Пропливли літа як вода у Пруті. Навіть і не помітив, коли схилилися вони до поважного віку. На запитання, в чому ж криється секрет довголіття, співрозмовник, подумавши, відповів, що ніколи не палив, не пив, завжди в русі, без лінивства, заздрощів, до людей – лише з добром. Ще провідує свою подругу юності п. Катерину, яка також зазнала репресій від тоталітарного режиму. Як глибоковіруюча людина, просить у молитвах Всевишнього за здоров’я, бо все решта, слава Богу, в нього є, молиться за загиблих борців за Україну. Вдячний найріднішим за підтримку і розуміння, за ті маленькі радості, що приносять онуки і найменшенький правнучок. Мріє дожити до справді вільної України, щоб закінчилася війна на Донбасі, щоб Крим звільнили від іга московського, живе надією на надання Томосу Українській Православній Церкві, щоб сусідня загарбницька держава розпалася на багато дрібних колоній і вже би не мала такого впливу на Україну, як зараз. Упевнений, що правда, якої так бояться вороги, колись мусить перемогти.
АВТОР: Мирослава ГРУШЕВСЬКА
Опубліковано в рамках редакційного конкурсу на найкращі журналістські публікації.