Франківський письменник, представник “станіславського феномена” в українській літературі, автор роману “НепрОсті” та співавтор дитячої серії книг про кротів Тарас Прохасько показав свою бібліотеку. Домашнє інтерв’ю, франківський блогер та журналіст Юлія Кушнір записала для УП.Культура. На громіздких полицях у квартирі письменника зберігаються книги, написані різними мовами і в різний час. Знайомлячись із Прохаськовою бібліотекою, розумієш, що десь на стику цього літературного симбіозу і сформувалася його особлива рослинна філософія. Тарас Прохасько мешкає в середмісті Івано-Франківська. При вході до помешкання на дерев’яних дошках вирізьблено “добрий день” і “10, 11, 12″. Згодом дізнаюся, що оповитий плющем будинок споруджений родиною письменника. 1946 року дім націоналізували, й різні відгалуження родини мусили переселитись в одну квартиру. Цифри – символічна данина сімейній історії. У помешканні тихо. Лише час від часу поскрипує паркет. Пан Тарас заварює узбецький чай, подарований братом Юрком. Пригощає варенням з айви, яку допомагали збирати діти, запалює цигарку, всміхається. Зі зморщок, що з’являються в цю мить на його обличчі, можна здогадатися, що всміхається Прохасько часто. Книги займають значну частину й без того невеликого коридору в квартирі. У вузькому просторі між сусідньою кімнатою та коридором помічаю високі, до самої стелі, стелажі. На перший погляд непомітна комірчина служить сховищем для велосипедів усієї родини Прохаськів. Тарас залазить на невелику драбину, дістає з останньої полиці книгу, здмухує з неї порох і за кілька хвилин промовляє зі здивуванням: “А я й не здогадувався, що в мене є така книга”. У найсвітлішій кімнаті квартири, вікна якої виходять на центральну алею Івано-Франківська, Прохасько найчастіше читає. На окремому стелажі помічаю видання творів сучасних українських письменників, щоправда, книг самого Тараса Прохаська серед них немає.Книжки в помешканні письменника повсюди: на підвіконні, великих стелажах, стільцях та роялі. Прохасько зізнається, що книжковий хаос – це певна магія, бо, шукаючи одне, можеш випадково натрапити на інше, не менш значуще в той момент чтиво. І саме тут наприкінці нашої екскурсії ми спілкуємося із письменником про найцінніші експонати в бібліотеці Прохаськів, типи і функції читання, небезпечність людей, як прочитали тільки одну книжку, і найголовніших письменників його життя. ВИБІР МІЖ ДВОМА СВІТАМИ Бібліотека, що є у цьому помешканні, – це книжки різних відгалужень моєї родини, починаючи від мого прадіда Ігнатія Полехнюка, який був головним дяком Станіславської катедри й автором церковного напівника 1901 року. Збереглося дуже багато книжок з історії України або просто з українських проблем. Якби радянська влада взялася переслідувати мою родину, ці книги могли б стати речовими доказами, тому їх ретельно ховали.Тут є велика частина книжок мого діда, присвячених техніці початку ХХ століття. Дід навчався у Відні на інженера-електрика. Натомість бабця, вуйко і тета працювали лікарями, тому в моїй бібліотеці є також старі книги з гінекології та акушерства, які діяли на моє дитяче сприйняття магічно й по-особливому вплинули на моє зростання. Довкола мене завжди було багато книжок, і кілька старших людей у дитинстві читали для мене. Я навчився читати лише у школі. Вважаю це нормальним, бо навіщо тоді школа, якщо людина вміє читати? Першою книгою, яку я прочитав, був, певно, буквар. Але найбільше пам’ятаю легендарні польські комікси, що були популярними у 1960-1970-х роках: Przygody Koziolka Matolka і Awantury i wybryki malej malpki Fiki-Miki (“Пригоди Цапка Матолка та пригоди і вибрики малої мавпочки Фікі-Мікі. – УП.). Я досі їх зберігаю. У мене був великий коміксовий досвід. Пригадую книги Вільгельма Буша, відомого німецького художника, який не тільки малював комікси, а й писав гумористичні вірші. Крім його альбомів, я мав кілька історій, перекладених українською. Згадаю ще книги Герлуфа Бідструпа, популярного перед Другою світовою та після неї данського карикатуриста, чиї мальовані історії були, швидше за все, новелами. Це було надзвичайне чтиво для мене, бо я міг дивитись на малюнки й придумувати свої історії. Так що я сформувався значною мірою завдяки підпільній, альтернативній бібліотеці. Рости в розвиненому соціалізмі з такими книгами під рукою чи за шафою означало рости дещо іншим. Змалку, читаючи книги, видані в 1910-1920 роках, я міг обирати між двома світами. Так приходило розуміння: те, що кажуть у школі чи пишуть у газеті, не є всеохопним, бо існує зовсім інша реальність. КУДИ МОЖЕ ЗАВЕСТИ ЧИТАННЯ Книга – згусток часу й думок конкретної людини. Як і в житті: щось ми шукаємо, а щось до нас приходить саме. Із книгами те ж саме: ми ходимо, щось вишукуємо й порівнюємо, а часом сидимо на місці й книжки приходять до нас самі. Як на мене, дуже файним є поєднання одного з іншим. Втім, трапляється так, що внаслідок різних спокус книги можуть завести не туди, куди слід, повести нелегкою дорогою. Бо все діє у комплексі, є багато різних чинників одночасно. У кожній книзі закладено безліч впливів. Вона може щось пояснити, пасувати тобі за ритмом написання, підтримати в той момент, коли ти потребуєш співчуття. Книжки – це застигла розмова, діалог. Тому є різні типи спілкування із книжкою. Є люди, які сприймають книжку рівною собі – як одного зі своїх співрозмовників. Є люди, які дискутують і суперечать тому, про що прочитали. Але так буває не тільки з книгами: ці люди просто кайфують від того, що можуть заперечити. Є також люди, які ведуться на авторитет книжки, занадто довіряють їй. І є ті, для кого всі ці книжки існують, аби упевнитись у своїй правді. Люди, які перебувають у різному психічному стані, читаючи і спілкуючись із книжкою, отримують те, чого в цю мить потребують. НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ОДНІЄЇ ПРАВДИ Головною особливістю книг є те, що їх багато і всі вони різні. Для мене є певним самообмеженням вестись на одну, дві чи десять книжок. Ясно, що є книги, які більше до тебе промовляють. Але важливішим є те, що книг багато і вони не подібні одна на одну. Немає кількох найважливіших книжок. Зрештою, люди, які прочитали одну книгу, є небезпечнішими за людей, які не прочитали жодної. Адже люди, які відкрили для себе всього лише одну книжку, стають адептами, фанатиками думки, яка в ній звучить, звужуються до однієї ідеології, знають тільки одну правду. Діалог обривається, тому ліпше нічого не читати. Як на мене, ми повинні прочитати хоча б кілька різних за стилем мислення книжок, щоб побачити, що жодне чтиво не є абсолютною і єдиною правдою. Жодна книжка не є тим, за чим можна побудувати своє життя і сказати, що нічого іншого не існує. Нещодавно я відкрив для себе прозу Тадеуша Ружевича. Мені цікаво читати всі твори Гемінґвея. З часом я також зрозумів, якщо можна так сказати, що Данило Кіш є найголовнішим письменником мого життя. Я часто перечитую його тексти і щоразу переживаю його історії як щось свіже. Гадаю, це пов’язано з тим, що його творчість дуже близька до того, як я сам хотів би писати. До сімнадцяти років я свідомо не читав літератури ХХ століття – ні радянської, ні нерадянської. Потому, у вісімнадцять, для мене стала страшенним потрясінням література того періоду, починаючи від Ремарка й завершуючи Карпентьєром і Кортасаром. До речі, Кортасар – єдиний автор, книгу якого я вкрав. Якось у київському магазині я вперше побачив його книгу. До того моменту я зміг прочитати лише кілька його оповідань. Я був без грошей у чужому місті, але, відчувши, що книга Кортасара може змінити мене на певний час, я насмілився на той крок. ЛІТЕРАТУРА ЯК ДІАЛОГ ІЗ ЧАСОМ Читання книжок має багато функцій. Я завжди думав про таку річ: коли книга стала масовою, а це трапилось в Європі наприкінці ХІХ століття, вона передовсім виконувала просвітницьку функцію. І тільки згодом набула функції перенесення у віртуальну реальність. Більшість людей, які читали книги у ХХ столітті, робила це для того, аби “уколоться и забыться”. Читання ставало відривом від того, що тебе оточує: купив книгу – і маєш сорок вісім годин іншого життя. Зрозуміло, що зараз є технічні можливості: навчання й віртуальна реальність інші. Але разом з тим залишається частина читачів, для яких книжка є не повчанням і не віртуальною реальністю, а діалогом, розмовою. Тобто перебуванням у неможливому діалозі. Бо можна поговорити з тим, хто живе, але дуже тяжко поговорити з тим, кого немає. Ілітература – це один із шляхів перебування в діалозі з величезним часовим спектром. Це момент переходу з минулого в майбутнє і знову в сучасність. Література нівелює час. У кожному разі, так багато людей, як зараз, у світі ще ніколи не читало. І так багато книжок, як тепер, іще ніколи в світі не випускалося. У моїх книжкових шафах є ті книги, якими я користуюся. А свої книжки я перечитую вкрай рідко, бо більш-менш пам’ятаю їх. Бувають моменти, коли мені соромно їх читати. Але не тому, що соромно перед кимось. Я читаю і думаю: “Боже, як таке може бути? Як мене ще досі не викрили?” А часом бувають такі моменти, коли я випадково зупиняюсь на сторінці чи абзаці свого тексту й думаю: “Як це може бути не зауважене усіма людьми світу? Це ж просто капєц як важливо, вагомо й файно сказано. Тут люди ходять, їздять на таксі й не знають, що все найліпше вже сказано цим абзацом”.