Цукерка у шкарпетці. 91-річна Анна Дівнич з Крихівців щодня в’яже теплі речі хлопцям в АТО. На початку квітня Анна Дівнич з приміського села Крихівці відсвяткує 92 роки. Незважаючи на поважний вік, бабуся не може всидіти без роботи. Щодня, вже чотири роки поспіль, вона в’яже хлопцям на фронт теплі шкарпетки та рукавиці, пише Репортер. В кожну кладе додатково нитку, аби там зашили собі, як порвуться і… барбариску. Пані Анну застаємо за читанням Святого письма. Каже, трохи відволік­лася від в’язання. Спиці з нитками й готовими шкарпетками лежать поруч. У хаті чистенько, світло, дуже затишно. Бабуся сидить на дивані біля вікна. Відсунула собі штори, аби в кімнаті було ще більше світла. На столику фрукти й тюльпан у вазі. "Це моя Галя подарувала – онучка, – хвалиться бабуся. – Дивися, Галю, як розпустилася нині". Її онука Галина Балан стоїть біля гарячого п’єцу. Вони з донькою доглядають стареньку, мешкають в іншій хаті, але поруч. Галя каже, бабуся дуже себе пантрує, постить двічі на тиждень, не їсть солодкого, нічого шкідливого. "Сама сказала, аби давати їй якусь роботу, аби не втратила рух і руки не закостеніли, – доволі голосно говорить Галина, бо звикла так біля бабусі. – Родичі почали нитки приносити. От, вона і в’яже. Колись цим і заробляла. Плела светри на продаж, маму мою навчила, мене трохи". Якось пані Анна наплела-наплела тих шкарпеток і попросила, аби хлопцям віддати на фронт. От, віднесли один мішок, потім ще. Далі сусід сконтактував з волонтеркою Лесею Качуровою. Зараз бабусині шкарпетки поїдуть до хлопців з 10 Окремої гірсько-штурмової бригади. Вони саме в АТО. "У цих шкарпетках нога не потіє, – говорить пані Анна. – То шерстяні. Отут ще рукавиці плету – на один палець". Натягає на руку: "Видите, як то файно – пальці вкупі і тепленько їм". Плете бабуся по одній шкарпетці на день. Починає з 40 розміру і по парі до 44-го. Показує, що в кожну шкарпетку кладе додатково трохи нитки. "Як зробиться дірка, аби зацирував (зашив) собі, – посміхається. – А ще барбариску". Пані Галина сміється, що тепер має клопіт, але він приємний. Нитки закінчуються, то вона на секондах светри скуповує, а бабуся поре, перемотує нитки в клубки і в’яже. "Приходжу ввечері, а вона ще плете. Рано заходжу – знову плете", – посміхається онука. У неділю та свята пані Анна не в’яже, хіба нитки перемотує. Переважно читає Святе письмо, газети. Дістає з-під коробки синій згорток, розкладає його, а там кілька старих фото. Показує, що любить дивитися і згадувати. То всі її рідні – мати, брат, сестри, чоловік. "Не раз сусідки прийдуть й наказують: "Та нащо тобі того в’язання, ти вже стара, спочивай", – говорить бабуся. – А я не можу й не хочу. Ввечері в’яжу, рано встану, помолюся та знову в’яжу. При роботі молюся. Я дарую то всьо нашим дітим воєнним. Жалую їх дуже". Бабуся, каже, сама застала дві війни. Розказує, як тут німці в селі "кватирували", але недовго. Потім москалі були. Говорить, зараз оця – третя війна. "Не треба нам нині тої войни, – ­зітхає бабуся. – Тоді теж не треба було. Але тоді України не було, а нині є, і знову така біда".

Пані Анна каже, як почалася Друга світова, то вона саме закінчила "чотири кляси". Пішла працювати на ватну фабрику, тут, у селі. З іншими жінками латала й чистила бушлати військовим. "Привезуть звідкись з фронту заляпані, змащені, а ми миємо, – пригадує старенька. – Зима була така, от, як нині – усе топилося. На паркан повісимо, аби стекло, а на ніч в цех. Там постійно котел горів, досушувалося. Потім і бинти прали, складали на фронт. Нас бомбардували. Тут недалеко є такий яр – бомба впала. Людей із села евакуйовували до Станіслава, але мама зібрала нас всіх – три сестри, брата, дві корови – та й пішли до родини у Пациків. Там і пересиділи". Над ліжком у кімнаті – два портрети. На одному молода Анна та її чоловік Степан. Бабуся з ніжністю розповідає, що був старшим майстром на ватному заводі. Дуже її собі сподобав, бо робітна. Був старший за неї на 20 років, а ще вдівець і мав троє синів – майже однолітків Анни. Сміється, мовляв, усе село горювало, що така гарна й молода такий "тігар" собі взяла. "А ми дуже добре жили, – розповідає бабуся. – Лише раз на нього обідилася. Сказала якось Степану, що хочу до мами піти, бо у неї була швейна машинка. А чоловік відповів: "Та чого будеш йти, ти вчора була". Я чогось і розплакалась… А повдовіла у 42 роки. Ми 20 років прожили. Нікого більше не мала, бо такий добрий був". "А тут плету знаєте кому? – пані Анна дістає з картонної коробки рукавиці. – Надумала двірникам подарувати. Але то жіночі. Їм рукавиці пригодяться, бо грубі, аби мозолів не було. І теплі". Уже на порозі говорить, що не хоче більше шкарпетки на фронт в’язати. "Най би вже та война сі скінчила. Ви там скажіть хлопцям, най у тих шкарпетках додому живі й здорові вертаються" – проводжає "Репортер" Анна Довірак і запрошує 6 квітня на день народження – 92 роки.