Цього місяця ми мали б відзначати 91-ту річницю з дня народження Василя Михайловича Ткачука — людини, яка своїм життям залишила помітний слід у історії нашого краю та України, а 8 травня 2025 року - 10-ті роковини з дня його смерті. Родина Героя запрошує всіх, хто знав його, поділитися спогадами, фотографіями чи цікавими історіями, щоб вшанувати його у період між цими двома датами. Надсилайте свої спогади за контактами, доданими внизу цієї статті. 

Народжений у скромній родині в селі Королівка, Василь Ткачук пройшов шлях від учня слюсаря до одного з відомих українських державних діячів нашого краю, єдиного на Західній Україні двічі нагородженого найвищими державними відзнаками – Героя України та Героя Соціалістичної Праці.

Василь Ткачук — це постать, яка поєднала в собі працьовитість, мужність борця, мудрість лідера та безмежну любов до своєї Батьківщини. Василь Ткачук ще у часи комуністичної диктатури ламав усталені стереотипи, борючись за право на приватну власність та свободу слова. Василь Михайлович впроваджував новітні технології із-за кордону, що сприяло економічному зростанню нашого краю навіть у найскладніші часи, коли виїзд закордон вважався зрадою. Його політичний шлях вражає: двічі депутат Верховної Ради СРСР, Народний депутат України, Міністр сільського господарства України. 

Усе життя найбільше, за словами його сина Любомира, Василь Ткачук переймався боротьбою за незалежність України. В радянські часи ця боротьба вимагала не лише патріотизму, а й надзвичайної сміливості, адже це було не просто небезпечно, а смертельно ризиковано. Їдучи до Верховної Ради голосувати за незалежність, він казав йому, що можливо їде на смерть. У ці дні він давав родині вказівки, як переховуватися і навіть залишив зброю, щоб відстрілюватися у випадку нападів. Ці слова закарбувалися в пам’яті родини, бо в них була вся суть його особистості — відвага, готовність пожертвувати собою заради ідеї. Система, яка вбачала в людях його типу загрозу, намагалася його зламати. Тиск радянської влади на таких, як Василь, був нещадним, але це не зупиняло його. Багаторічна дружба із Василем Симчичем, Іваном Драчем, Дмитром Павличком була символом єдності української інтелігенції у боротьбі за свободу України.

Невістка Анастасія Ткачук, дружина його померлого сина Михайла, згадує, як щороку 10 грудня садиба Василя Ткачука перетворювалася на епіцентр життя. Діти, онуки, друзі, політики, митці — усі збиралися, щоб привітати його з днем народження. У ці дні діти та онуки допомагали приймати гостей та частувати за столом. Син Любомир зустрічав їх разом із батьком, донькою Світланою, невістки Люба й Анастасія поралися на кухні, а зять Олександр дбайливо розливав по чарці. Дружина Анастасія Тихонівна розважала гостей своїми віршами і розповідями про спиртзавод та колгосп, якими керував Василь Михайлович у молодості. А Василь Михайлович завжди знаходив час для кожного, ділився теплом і мудрістю. Через будинок проходило декілька сотень людей. Надходили численні вітання і з Києва. Президент Віктор Ющенко, з яким Василь був у партії «Наша Україна», не забував привітати особисто по телефону. І навіть одного разу гостював разом із Михаїлом Саакашвілі, Президентом Грузії. Делегації друзів і політичних діячів були постійними гостями його домівки і довго засиджувалися у гострих політичних дискусіях.

Любомир Ткачук, найстарший онук Василя Ткачука, із трепетом говорить про дідуся як про новатора, який змінював усе довкола себе, удосконалюючи. У 1987 році Василь Михайлович заснував агрофірму «Прут», яка стала революційною ідеєю — першим підприємством приватної власності в радянській УРСР. Це був прорив: у час, коли будь-яка приватна ініціатива жорстоко переслідувалася. Ще одним новаторським кроком стало заснування газети «Агро» — першої комерційної газети. Утиски приватної власності не лякали двічі Героя. Він їздив закордон, вивчав новітні технології сільського господарства, що в той час не тільки не заохочувалося, а вважалося ледь не зрадою і все найкраще, що бачив, намагався реалізувати в Україні. Але для Любомира найціннішим спогадом залишився момент, коли дідусь уперше взяв на руки свою першу праонуку Юлію. "Його очі тоді світилися так, як ніколи раніше. Дідусь завжди був відданий роботі і державі, але тоді я зрозумів, що найдорожчим для нього усе таки була родина," — каже онук.

Михайло, онук Василя Ткачука, який зараз займається волонтерством ділиться такими спогадами: «Я виріс поруч із людиною, яка своїми справами показувала, що означає бути справжнім патріотом і Людиною з великої літери. Уроки дідуся Василя були в його діях і заохоченні працювати, думати і шукати самостійно. Він не просто говорив про доброту чи справедливість - він ними жив. З дитинства я бачив, як до нього приходило багато людей. Хтось шукав поради, хтось просив допомоги, і ніхто не йшов геть із порожніми руками чи без віри в те, що їхні проблеми можна вирішити. "Якщо можеш допомогти — допоможи …», - казав мені дідусь, «Ми всі відповідальні за цей світ, за громаду, за людей поруч. Якщо кожен шукатиме лише особистої вигоди, світ перетвориться на пустку."

Найбільше гордився він своїми внесками до проектів, які були не просто потрібними, а надихаючими. Дідусь був серед тих, хто зробив значний внесок у створення Музею Писанки в Коломиї — унікального символу нашого краю, який прославив Покуття на весь світ. Його серце боліло за історичну справедливість. Саме тому він допоміг встановити пам'ятник «Кривоносу» — Мирославу Симчичу, легендарному герою нашого краю. Для нього це було питання честі: він хотів, щоб наші діти знали, ким були люди в ОУН-УПА, щоб пам’ятали їхню боротьбу. Був він і серед тих, хто зробив значний внесок у будівництво Катедрального собору УГКЦ — не лише архітектурної перлини Коломиї, а й як символу віри та єдності громади. Щороку він ініціював і фінансував премії для талановитих випускників шкіл Коломийського та Снятинського районів. І не злічити інших численних проектів мистецтва, книговидавництва та благодійності, що він підтримав.

Дідусь жив для людей, і найбільшим досягненням для нього була не агрофірма «Прут» чи звання Героя України. Його найбільше досягнення — це серця людей, яким він допоміг, і пам’ять, яку він залишив. Його приклад завжди буде для мене світлом і нагадуванням, що справжня ціль полягає у служінні іншим.»

Запрошення громадськості

8 травня 2025 року - 10-ті роковини з дня смерті Василя Ткачука. З цієї нагоди ми запрошуємо всіх, хто знав його, поділитися спогадами, фотографіями чи цікавими історіями. Просимо також поділитися весільними фотографіями із родинного обійстя Василя Ткачука у с. Підгайчики. Ваші розповіді та фото допоможуть зберегти пам'ять про людину, яка жила і працювала для людей.

Звертатися можна за контактами:

• Ольга Гаврилюк  
• Оксана Ткачук  
• Марія Ткачук (тел. +38097 76 76 556, https://www.facebook.com/maria.tkachuk.kolomyianka )
• Ольга Руданець