58-річний коломиянин Мирон Забарило був одним з тих перших добровольців, які у березні 2014 року з Майдану подалися захищати кордони України на сході. Каже, з ним тоді було багато коломийських.

Зі служби чоловік звільнився лише минулого року через проблеми зі здоров’ям, пише Репортер.

З Мироном Забарилом спілкуємося телефоном. Чоловік зараз у коломийському військовому госпіталі. Каже, через численні контузії та поранення мусить підліковуватися.

Проблеми зі здоров’ям і стали причиною того, що він звільнився зі служби. Каже, якби не погане самопочуття, був би там з побратимами, бо то вже родина. Він потрібен їм, а вони йому.

Забарило на війну пішов одразу після анексії Криму, прямо з Майдану. У складі другого батальйону оперативного призначення Нац­гвардії, який потім перейменували у батальйон імені генерал-майора Сергія Кульчицького, 30 березня вже стояли у Слов’янську.

Забарило командував взводом. Каже, його кістяк складали коломияни. «Нас було шестеро, – пригадує він. – Один наш товариш мав бути сьомим – Ігор Ліфор. Він на той час займав на Майдані дуже важливу посаду і не зміг з нами поїхати. Але постійно опікувався нами. Він наш волонтер. На той час, коли ніхто нічого не мав, – у нас був прилад нічного бачення. Ми якраз стояли у Слов’янську на другому блокпості. Там він нам дуже знадобився».

Зі Слов’янська він має позивний «Батя». Каже, що гордиться ним і своїми бійцями, які йому його дали.

Пам’ятає кожного

У 2016 році Забарило підписав контракт і як командир групи розвідки брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку – Авдіївка, Крута Балка, шахта «Бутівка», і по всій лінії розмежування.

Забарило отримав поранення 9 січня 2015 року. Пригадує, що потрапили в засідку.

«У нас люди продовжували святкувати Різдво, а там було 28 градусів морозу і чотиригодинний бій, – розказує чоловік. – Там найбільше моїх бійців поранило. Я сам отримав поранення, контузії. Потім ще були контузії – на промзоні Авдіївки».

Розказує, що там за всю службу було найважче. Пригадує обстріл, коли за чотири години падало до 600 мін.

«В Авдіївці я втратив свого старшого розвідника, – говорить військовий. – Ровесник мого сина. Йому було 28 років. Мирослав Сливка (Монах) з Хмельниччини. Пам’ятаєш кожного, як це сталося. Думаєш, а як би можна було зробити, аби було інакше. Це найбільше болить, бо відповідальність командира дуже велика. Ти відправляєш людину на виконання завдання, а він не повертається. Дуже важко».

Наприкінці грудня минулого року Мирона Забарила обрали головою Івано-Франківської обласної організації УкрПрофСила. Це обласна всеукраїнська профспілка військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій. Погодився її очолити, бо хоче об’єднати всіх бойових побратимів.

Розказує, що доводилось воювати з «Правим сектором» в районі промзони Авдіївки. Каже, вдячний долі, що тоді був з ними пліч-о-пліч.«Поміняв думку про них, бо на Майдані були у нас якісь трохи суперечки, – говорить військовий. – Але бойове братерство, підтримка один одного – надзвичайно цінно. По сьогоднішній день пригадую той період».

Нині вже в 14 областях створено такі організації. Каже, як не може воювати на фронті, то боротиметься в інший спосіб тут.

Першими завданнями вважає патріотичне вихованням молоді та територіальну оборону.

Авторка: Світлана Лелик