— За варіативність гуцульського слова

Весільи, весілє, вісілє, вісільи — весілля; відий, відау, відав, відай — мабуть; ґайда, кутюга, пирга, писє, кутюжка, жєрва — це собака. Нявка, навка, плинета, плинетницьи, лісиця, лісова жинка — мавка. А горшє, горнє, цінівка — знаєте що?

— за троїстих джиґурних музик і интересні співанки:

Та ми собі заспіваймо

вид тепер до рано.

Йик си будем розходити

шоби нам не банно

Йик си будем розходити

сліди заберемо.

Та най верба груші родит

ми шє си вернемо.

Та най верба груші родит,

Йик калина ябки.

Ти бідашко солоденька

Не сходиш із гадки.

— за файних попуцатих дівчьит і моцних парубків

Ой, гуцульський дівчєтник — це живий квітник: шшьоки пашьи, волосєчко розвіваєтси на вітру, губи-косиця. А ґаздині!

Гуцульський парубчєтник — це живі смереки чи то атланти, витесані з тих смерек. А набутливі!

— за багату й пишну убирю… за таку, шо вид заздрости годні пукнути всі инчі люде;

За пацьорки, ґердани, лускавки, силянки… за йикі мож купити дві ґаздівки й шє морґ поля.

— за казки про чарівних істот

Кров терпне від історій про перелесників у подобі красенів; про скрипалів, які грали на весіллі у чортів і про мавок з кілометровими кишками, якими душили пастухів. Бракне повітря від казок про Чорну невісту (то є в моїй книжці про бабу Федиху), про Квітунку, про Червону і про Клематісових, що під мурами сидьи. А йик хочетси чюти про повітруль і велетнів… йой, не передати словами, лиш у мене читати! (реклама — наша всьо!)

— за смачні наїдки

Тільки у горах зранечку так смакує кулешка разом із афинами у сметані і з двома верховими ложками цукру; а на обід — фист заходит біла гуцульська зупка из грибочком, та й спечений у печі хлібчик. На вечір — боришіник із квашенов буров помідорков ци квашеним огірочком і горшє доброї гуслинки. А наніч добре зʼїсти домашного сиру із медом, та й посипати шє то цукрованими фіялочками і суничками. Няяяям…. І не злипнетси!

— за моцні настоянки з джинджури, ґоґодзивки, афинівки… і не тіко з них…

О! Зранку, аби добре заробив жєлудок випийте настоянки з ґоґодзивки, а на обід — з каштану, шє й ноги і крижі можна натерти, аби не боліли. На вечір дозвольте собі поцмулити крішку ожинового вина, а наніч — пів пугарчика джинджури, той шо золотий корінь, і йти покірно в лужко.

— за містичні історії про Нечая, Гадєрку і Дарадуду…і… аж пудно згадувати!

Нечяй — травник і справжня легенда Верхнього Ясенова. До него була така черга, йик в час пік в метро.

Дарадуда — найсильніший, найстрашнішій і найчорніший мольфар Гуцульщини. Кажут: він носив на пид несолену кулешу 66-м щєзникам, чистив черевики люпиновій відьмі, а вна їму за це робила всьо сіно коло хати і носила для ворожби люпинове чарівне молоко з Говерли.

Гадєрка — жінка-змія (як у Шевчука!, почітайте, любенькі), йика колис жила у Буківці і пужіла собов і своїми гадинами усіх людей. Шє й хліб пекла зміїний. І молоко несла гадам. І ворожила на них тим, хто не боєвси зайти до хати.

— за історичних постатей

Про Довбуша, наприклад.

«Він на ніжку налягає, топірцем си підпирає…» І москалів всіх… тойво. Йо! Бо лиш ми ґазди на цій землі, і це таки наші гори! І наші маєтки — то наші! Дуля вам з маком, вороги! В нас тут море Довбушів і Довбуших. Бійтеси!

— за довершені прокльони ворогам:

— Ідіт на псю маму!

— Ідіт до дітчьої мами!

— Аби вам горобці з рук кулешу дзьобали!

— Аби вас мама була висцєла на кропиву!

— за святі гірські хребти

На йиких Бог їст виноград, що тягнеться аж з Коломиї і до Божого чупра у піднебессі. За випуклі горбики, що наче груди найфайнішої горєнки з йиких потоками біжит шумна вода, схожя на молоко. За такі гори, що хочетси вертатиси знов і знов, йик до спогадів солодкого дитинства, коли однов руков тримаєш татку, инчов — мамку, а підпихают з-заду дідик і бабка, і дивльиси з нутра дерев на тебе духи всіх родів.

— за самих людей

Бо лише вони, горяни, сідали собі вдень на призьбу і виділи йик крилате божество на позичковій хмарі з буханкою хліба і з квартою винця, одним ліктем поправляло горличку у гнізді, аби не впала, а сандалем у траві витолочувало мочарик.

Ввечері в зарії ті ґазди й ґаздині давні гуцульські споглядали з чужих божественних гір грифона — крилатого лева із головою орла — що приносив предивні вісті нашим королівсько-гірським половикам.

А вночі — Пречисту Діву з Ісусиком, в руках якого була спіла і хрумка паперівочка, а над ними палахкотіла свічка... з воску її утворювалися нові зірочки.

А надосвіта всі видьи світ, який дитинкою у білій сорочечці забігає у гори. А вже потім ті гори і різні роди на цім світі оповідають свої сни (на воду чи святим), жиют саме житьи і складают про нього пісні чи отакі, як я, интересні приповідки.

© Уляна Маляр

Джерело: Дідо Иванчік говорить до всіх

На світлині сама Ulyana Malyar