Генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського Ярослава Ткачук, яка відзначила цими днями ювілей, розповіла "Дзеркалу Коломиї" про те, як зароджувалося в неї бажання зберігати і примножувати культуру предків, а також про власне бачення подальшого розвитку музейної справи, тісно пов’язаної з туризмом, тобто з впізнаваністю нашого писанкового міста на мапі світу. – Пані Ткачук, вітаючи вас, нехай і постфактум, з ювілеєм, хотів би спитати, як стають керівником такої поважної культурної інституції, як музей Гуцульщини і Покуття? – Все починалося з, можливо, ще й неусвідомлених дитячих мрій. Не в тому сенсі, що з самого малку я мріяла очолити якийсь музей, ні, звичайно. Але відколи себе пам’ятаю, цікавилася, чому в хатах нашого закарпатського краю один і той же інтер’єр, чому мої краяни завжди одягають на свята вишиті сорочки… Минувшина мене настільки приваблювала, що я навіть стала екскурсоводом у новоствореному шкільному краєзнавчому музеї. А оскільки вважала, що розвинути це захоплення допоможе вміння працювати зі словом, то вступила на журналістику у Львівському держуніверситеті імені Івана Франка. Тим паче що любила віршувати, відвідувала в Хусті літературну студію. – Але Коломия від Хуста трохи далеко… – О, з містом над Прутом мала і приємні, і водночас трохи таємничі асоціації! Я коли поверталася зі своєї студії, постійно бачила автобус з написом "Мукачеве – Коломия". Про Мукачеве, звичайно, мала уявлення, а ось що таке Коломия – не усвідомлювала. "Як, то ти не знаєш Коломиї? – вдав, ніби обурився, мій тато. – Це ж таке відоме культурою й мистецтвом місто, там такий чудовий музей". А вже в університеті, коли квартирувала в сина академіка Василя Щурата, зайшла в нас якось із ним розмова про "Історію України-Руси" Грушевського. Тодішній мій приятель Богдан, а згодом – чоловік, попросив розвідати, чи не дали б йому почитати Грушевського. Пан Степан, звісно, рішуче заперечив Богданове припущення про наявність томів Грушевського у своїй бібліотеці (а це був 1974 рік), втім спитав: "А що це за Ткачук, чи не з Коломиї?". Почувши ствердну відповідь, констатував: "Я так і думав". Пізніше, після університету, працюючи в музеї в Хусті, я мала змогу довідатися, що "людям з Коломиї" ще й важко приживатися в чужому краї, їх постійно кортить додому. Мусила збиратися і їхати за чоловіком, така вже жіноча доля. [button color="" size="" type="square" target="" link=""]"Фактично ми забезпечені коштами лише на зарплатню працівників, охорону й енергоносії. А за що посилати науковців у відрядження, видавати потрібну літературу, організовувати наукові конференції, реставрувати цінні експонати?"[/button] – Навряд щоб ви шкодували за цим кроком. Вашу працю відзначено орденами Княгині Ольги ІІІ та ІІ ступенів, вам довірили стати на чолі знаного музею, продовживши нещодавно контракт, коломийці обирали вас депутатом міськради… – Якщо дивитися збоку, воно, може, й так. Проте погляд на музей, так би мовити, із середини дозволяє бачити й не зовсім втішні речі. Турбує передусім те, що не відчувається чіткого державного розуміння музейної справи, потреби збереження національної пам’яті, усвідомлення ролі музею в сучасному світі. У нас гостра нестача приміщень, наявні фондові сховища вже неспроможні приймати й документувати предмети, що відображають сучасний стан етнографії, декоративно-прикладного та народного мистецтва. Фактично ми забезпечені коштами лише на зарплатню працівників, охорону й енергоносії. А за що посилати науковців у відрядження, видавати потрібну літературу, організовувати наукові конференції, реставрувати цінні експонати? – І все ж туристи до вас ходять, гріх нарікати. – За минулий рік Національний музей Гуцульщини та Покуття разом з нашою філією, музеєм писанкового розпису, заробили півтора мільйона гривень. Кількість туристів щороку зростає. Торік, наприклад, нас відвідало 180 тисяч осіб з доброї півсотні країн. Проте і ми йдемо до світу. І хоча наша хода ще не зовсім упевнена, все ж маємо міжнародні угоди про співпрацю з музеями у Польщі, Словаччині та Німеччині, які реалізовуємо спільними проектами, виставками, семінарами, науковими дослідженнями. Таке партнерство дає неабиякий досвід, нові ідеї, вчить актуалізації. Час вимагає виходу музею за власні стіни. Сьогодні стрімко розвиваються сучасні ІТ-технології, і ми змушені бути мобільними у цьому вирі швидких змін. Тому для популяризації використовуємо всі інтернет-ресурси, працюємо над удосконаленням власного сайту, створюємо рекламні промо-фільми, оцифровуємо музейні колекції… Завдяки цьому нас знають, до нас приїжджають, з нами співпрацюють. [button color="" size="" type="square" target="" link=""]"За минулий рік Національний музей Гуцульщини та Покуття разом з нашою філією, музеєм писанкового розпису, заробили півтора мільйона гривень. Кількість туристів щороку зростає. Торік, наприклад, нас відвідало 180 тисяч осіб з доброї півсотні країн". [/button] Ми цікаві світу не тільки як музейна установа, а й як наукова інституція, яка досліджує, вивчає та знайомить з історією культури Карпатського регіону, у якому історичне місто Коломия посідає центральне місце. Тому, щоб повноцінно розвивався туризм у місті, необхідно розробляти цікаві програми для туристів, а для цього варто створити єдиний культурно-координаційний центр, який створив би цілісний образ Коломиї як міста європейського, зі своїми історичними та культурно-мистецькими традиціями. – Судячи з ваших слів, музейники бачать потребу в зміні традиційних підходів до туризму. А самі музейники готові змінюватися? – Готові, і доказом цьому мала б стати нова експозиція у нашій яремчанській філії – музеї етнографії і екології Карпатського краю. Це буде новий музей, з нетрадиційною статичною експозицією, який, сподіваюся, стане переломним у музейній галузі України і започаткує розвиток культурного та інтелектуального туризму. На прикладі Яремчі хочемо довести, що музей – це не лише закостеніла установа з класичним показом старовини "за склом", а й цілком сучасна, цікава, інтерактивна інституція, що йде в ногу з часом, а центром у ній виступає Людина. Дмитро КАРП’ЯК Читайте також: Про будівництво у Коломиї Народного дому “Просвіта”, або коли надія жевріє роками