Степан Бандера – велична й унікальна постать нашої історії: його до сьогодні бояться вороги України, а самі українці з різних регіонів нарешті усвідомили роль Провідника ОУН і сприйняли його як символ багаторічної боротьби українського народу за незалежність. До відзначення 115-ліття від дня народження Степана Бандери Музей історії міста Коломиї долучився виставкою, на якій з-поміж інших матеріалів, експонуються й родинні світлини Бандерів. Ярославі Опарівській, дружині провідника, присвячую й цю статтю. Саме Ярослава стала однією з тих ланок, які, хоч і опосередковано, пов’язали ім’я Бандери з Коломиєю.
Народилася Ярослава 17 вересня 1917 року в родині греко-католицького священника о. Василя Опарівського і вчительки Юлії Ганківської (Ганьківської) у м. Сяноку (тепер – Польща) (за іншими даними – у с. Терепчі, тепер – гміна Сянок). Її батько у часі визвольних змагань був капеланом УГА (спочатку в групі військ «Хирів», відтак – у XI Стрийській бригаді) й загинув від розриву гранати у червні 1919 року біля села Славятин Рогатинського повіту під час Чортківської офензиви. Ярославі було тоді лише два роки, тож мама виховувала її з братом Левком сама.
Середню освіту дівчина здобувала спочатку в приватній жіночій гімназії в Яслі, а від 1933 – приватній жіночій гімназії імені Емілії Плятер в Сяноку, свідоцтво про закінчення якої у 1936 році зі світлиною вдалося відшукати в просторах інтернету. А на літні канікули (вакації) майбутня дружина Провідника ОУН приїжджала до Коломиї, де мешкав рідний брат її мами, знаний коломийський лікар Володимир Ганківський. Був він заможною людиною, володів доволі великою земельною ділянкою, що простягалася від вулиці Нової (тепер – Родини Кузьми), де в будинку № 1 жив з родиною сам, до вулиці Замкової, на якій був ще один дім – помешкання і видавництво Олени Кисілевської, матері його дружини. Тож гімназистка Слава, проживаючи під час канікул у свого вуйка, потоваришувала з коломийською українською молоддю. Роман Малащук, діяч ОУН, згадував про неї так: «… жила зі своєю мамою-вдовою … і братом Левком на Лемківщині і там ходила до польської гімназії, а на літні вакації приїздила до вуйка.
Була більш-менш у нашому віці, лагідної, привітної вдачі, скромна, спортсменка, радо вітали її в нашому тодішньому молодому товаристві. Під прізвищем Ганківська брала активну участь у наших легко-атлетичних змаганнях, які ми влаштовували кожного року в літніх вакаційних місяцях на винаймленій польській площі 48-го, або 49-го полку піхоти, що стаціонував у Коломиї в касарнях недалеко міського парку. … та вибивалася на перші місця в різних спортових ділянках». Згадували Ярославу й інші коломияни, представники того величного покоління відданих національній ідеї членів ОУН, з якими мені пощастило спілкуватися у 1990-х роках.
Від 1936 року Я. Опарівська – на вищих студіях у Львові. Р. Малащук писав: «Треба згадати, що більш-менш у тому часі прибула до Львова з «далекої» Лемківщини Ярослава Опарівська … і почала студіювати агрономію на Львівській Політехніці. І так, як колись в Коломиї, була вона теж і тут серед нашого студентства милою появою…». В цьому ж 1936 році Ярослава стала членкинею ОУН, хоча, мабуть, ще в гімназійні роки належала до Юнацтва й навіть, як зазначають деякі дослідники, очолювала жіночу мережу. Активну участь брала й у діяльності легальних студентських організацій, зокрема була членкинею студентської репрезентації Союзу Українських Студентських Організацій під Польщею (СУСОП).
У квітні 1939 р. за участь у студентських маніфестаціях була заарештована і, щоб уникнути переслідування нової влади, після так званого «возз’єднання» перебралася до Кракова. Тут відбулося її знайомство зі Степаном, тут і повінчалися вони цього ж таки року у Церкві Воздвиження Хреста Господнього. Що найбільше привабило Ярославу в непоказному на перший погляд Степанові – енергійність, весела вдача, цілеспрямованість чи, насамперед, висока мета – Українська держава – якій планував присвятити своє життя?! Усвідомлюючи велич його особистості, безперечно, вона розуміла, що життя з ним не буде для неї спокійним і тихим, а якраз навпаки – сповненим небезпеки, але, мабуть, хотіла підтримати його в боротьбі, до якої долучилася й сама задовго до цього. Знову цитую Романа Малащука, який у 1940 році тісно співпрацював з С. Бандерою у Варшаві: «Я часто відвідував Бандеру і провадив з ним довгі розмови на різні, актуальні тоді, політичні теми, та завважував, що він з пильною увагою прислуховується до висловлюваних мною думок, поглядів, опіній, чим маркував, що бере до уваги не лише свої, але також і других – міркування. Не раз у таких наших розмовах брала активну участь і його дружина Слава, з якою ми були знайомі з давніх, ще передвоєнних, коломийських і львівських часів, що, очевидно, впливало й на мої теперішні дружні взаємини з нею і з Степаном Бандерою, провідником КЕ ОУН перед війною і майбутнім провідником всієї ОУН».
Можна лише уявити, як Ярослава, мати трьох дітей, змушена була пристосовуватися до різних умов, переїжджати з місця на місце, жити навіть посеред лісу без електрики, під чужим прізвищем, постійно переживати за дітей та чоловіка, а часом ставати єдиним зв’язком між ним, Провідником, і цілою організацією. За словами історика Ярослава Сватка, «…дружина Степана Бандери, Ярослава, в період, коли Бандера потрапив у німецький концтабір «Заксенгаузен», була його єдиною зв’язковою від ОУН. Відповідно до німецьких правил, дружині час від часу дозволяли бачитись з ув’язненим чоловіком, і вона це використовувала». А Ярослава Стецько, яка товаришувала з родиною Бандер, згадувала пані Славу як дуже добру господиню, зрештою, так само й С. Бандеру, який за її словами, «…був до всього. І в кухні міг собі дати раду, і авто направити, і світло направити, і там коло патефону міг щось майструвати …».
Після загибелі Степана Бандери наймолодша дванадцятилітня донька Леся у своєму щоденнику написала: «Такою була воля Божа, передчасно закінчити татове життя героїчною смертю, смертю для України. І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті? Цего я не можу казати, це не є ще в моїй силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям. Але я радо вступлю в оцю боротьбу з життям, щоби його побідити». Й справді, дружині С. Бандери довелося пережити ще й передчасну втрату брата Лева, розстріляного німцями в Жовкві 1942 року, та матері, вбитої польською боївкою у селі Петрушова Воля 26 липня 1944 року. Тож її родина, як і велика й стражденна родина її чоловіка, є уособленням долі України, знищуваної і катованої всіма окупаційними режимами.
Після смерті чоловіка Ярослава з трьома дітьми залишалася на утриманні та під охороною Організації Українських Націоналістів, а від 1960 року проживала в Торонто. Попри все, продовжувала працювати в різних українських організаціях. Завершила свій земний шлях 17 серпня 1977 р. у шістдесятирічному віці, залишившись назавжди вписаною в історію нашої держави як дружина очільника потужної хвилі національно-визвольної боротьби українців 1940 – 1950-х років, беззаперечного символа й сучасної визвольної війни України – Степана Бандери.
©Наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї Мирослава Кочержук
Отець Василь та Юлія Опарівські, батьки Ярослави
Ярослава Опарівська-Бандера
Свідоцтво Ярослави Опарівської про закінчення гімназії в Сяноку. 1936 р.
Лікар д-р Володимир Ганківський, рідний брат матері Ярослави
Ярослава Бандера з донечкою Наталею
Ярослава і Степан Бандери з дітьми Наталею, Андрієм і Лесею
