Село Прокурава на Косівщині — острівець давнього ложкарства на Гуцульщині. Ложкарство — один із найдавніших галицьких деревообробних промислів і частина обрядової культури галичан, адже першу знайдену в Галичині ложку археологи датують ще III ст. нашої ери, пише Галичина. Та нині традиційне народне виготовлення дерев’яних ложок — способом видовбування, попри те, що ще до початку ХХ ст. більшість людей користувалася дерев’яними ложками і лише після 1930 року з’явилися їх алюмінієві замінники, перебуває у глибокому занепаді, а переважає механічне виробництво. Тож і колишню столицю гуцульського ложкарства село Прокураву на Косівщині, де у часі розквіту ложкарства — ХIХ — поч. ХХ ст. було до ста ложкарів, сьогодні вже можна означити хіба поодиноким острівцем народного промислу, який ще ледь випинається з оточення всюдисущої сучасної механізації і засилля дешевого несмаку, а народних ложкарів — останніми майстрами-носіями гуцульської ложкарської автентики. Пекурава, Прокурєва, Пекурєва, Прокурява, Прокурава... Якось у пошуку народних ложкарів за порадою одного з коломийських майстрів-деревообробників ми вирішили зателефонувати у село Брустурів на Косівщині, тож у пошуках контактів передусім зв’язалися з районною радою. і вдячні, що голова Косівської районної ради Павло Ванджурак так добре знає традиції свого краю:

— Ігоре Івановичу, вам треба їхати не у Брустури, а в село Прокураву Космацької ОТГ — там давня столиця гуцульського ложкарства, а Брустурів — центр виготовлення сирних коників.

Так ми і зробили — навідалися у село майстрів художніх промислів і ремесел, зокрема відомих ложкарів  В. Бойцуняка, Д. Гарасим’юка, І. Бойцуняка, М. Бойцуняка, М. Микитина,  В. Петріва, І. Слочака, В. Якібчука,  І. Шелюжака та ін.

Староста села Василь ДУДЮК підтвердив, що цивілізація неспинно стирає народні промисли з життя горян, проте у Прокураві ще є кілька майстрів, які ріжуть ложки, як колись — вручну:

— Колись більше робили ложки жерепові (ялівцеві. — І. Л.) і вільхові, а тепер — сливові, черешневі чи букові... Мій дід все життя різав ложки. І коли на Святий вечір приходив до нас додому, то щораз приносив шість дерев’яних лижок, бо нас у хаті було шестеро. Так було завжди. Сьогодні ж дерев’яні ложки ручної роботи здебільшого купують за кордон, а ложки, виготовлені механічним способом, побутують передусім в Україні.

"Кутівка" під Брусним

Прокурава — гірське село на висоті 500 м над рівнем моря, яке ділиться на центр і п’ять присілків, а кожен з них — на кутки.  Куток "Кутівка", де живе народний майстер-ложкар Петро ТАРАСЮК з родиною, розташований ще вище — над селом, під гірським хребтом Брусний, належить до присілка "Заріччя" і нараховує всього сім раздівств. Майстерню свою Петро Васильович облаштував у старезній хаті, щоб рідним не заважати своїм майструванням і намолене тепло поколінь відчувати.

Петро ТАРАСЮК, народний майстер-ложкар:

— У Прокураві вже залишилося небагато майстрів, що ріжуть ложки вручну — Василь Микитин, Микола Шелюжак, Роман Гуцуляк, Богдан Петрів та ін. Колись в селі ложки робили всі, бо з того жили. А тепер — не вигідно, тож молодь займається иншими справами. Ложки можна робити з бука, явора, жерепа, черешні тощо — який матеріал є чи влаштовує замовника. А колись давно ложки робили переважно з берези. У нас була артіль. Заготовки привозили в село з Коломиї, а колгосп вже розподіляв по майстрах і оплачував роботу. Продавали коровку чи бичка, а до того ще зробили якусь лижкуѕ Так жили. Бо що лижка тоді коштувала — 15 копійок. Та й тепер на базари — сім гривень, вісім, десятьѕ До 15 грн.

...Родина Тарасюків немала: дружина Стефанія, доньки Світлана і Марія, зяті — Микола і Василь, внук Михайлик і внучка Тетянка. Тож якщо треба, допомагають всі.

Від поліна до... рота

З сирого поліна майстер спочатку гострою невеличкою сокиркою наколює заготовки потрібної довжини — 25 чи більше сантиметрів, надаючи їм контурів майбутньої ложки. Все робить, образно кажучи, на око, без спеціальних замірів. Відтак починає працювати теслицею — інструментом, схожим на молоток, з дерев’яною ручкою і загостреним та закрученим одним кінцем. Майстер також може використовувати шкіблі — дворучний ніж з дерев’яними ручками і випуклим лезом. Таким чином все те, що напрацював сокиркою, видовбує, а насамкінець — вичищає закрученим, як питальний знак, різцем і робить вибір гладеньким. Перед тим, як ложку шліфувати, Петро Тарасюк кладе ложку на цілу ніч сушити. і аж наступного дня дружина Стефанія механічним способом, войлочним кругом, наводить останній штрих на ложці — шліфує. Колись і цю операцію також робили вручну — на верстаті з ножним приводом. На виготовлення однієї ложки майстер витрачає не більше 15 хвилин. Проте, звичайно, за кількістю він не може конкурувати з механічним виробництвом. Однак вважає, що за якістю таким виробам далеко до продукції ручної роботи. Готові вироби майстер Петро Тарасюк жодним чином не фарбує і не вкриває орнаментом — жартує, що має бути «натурпродукт і без жодних кривульок чи косиць»:

— Колись ціле село знало, як робити лижки. Але кожна рука майстра на виробі впізнавана. Дерев’єнов лижков і їда інакше смакує. Але ми — люди старші, а молодь де того хоче. Мої лижки є в Англії, Польщі, Чехії і т. д. Купують і на наших базарах — у Кутах чи Косові, бо в селі кожний собі зробит. На мій погляд, попит на дерев’яні ложки ручної роботи трохи влігся, хоч загалом інтерес до давнього повертається. Але було, що з різних міст України покупці на базар автобусами приїхали — враз ложки розбирали. Багато ложок вручну не зробиш, бо ж є ще інше раздівство — корова, кобила, поле... Але маю пенсію, то все разом — і не бракує.

— Чи запрошували вас, Петре Васильовичу, хоч раз до школи — поділитися з учнями майстерністю ложкаря?

— Ні. Колись нас того в школі вчили, знаю, що й сьогодні в інших селах таке практикуют. Але у нашому селі кожен уміє робити лижки, тож більше приходіт з інших областей чи держав.

...Я довго не міг второпати, чому інтернет аж ряснить оголошеннями типу "Продам будинок на розбір" і що це означає? А відповідь дістав неочікувано — дорогою у Прокураву, і ця гнітюча новина не дає мені спокою. Горяни розповідають, що іноземці активно і за добрі гроші скуповують по гуцульських селах старезні почорнілі обороги, розбирають і вивозять за кордон. Для чого — ніхто достеменно не знає. Подейкують, що цікавлять наших сусідів за кордоном і давні дерев’яні гуцульські хати. Тож не проспімо, бо проснемося "голими онучатами золотого Тамерлана".

АВТОР: Ігор ЛАЗОРИШИН