Богдан КУЧЕР, заслужений журналіст України:

Господар… Він, світлої пам’яті Василь Ткачук, мав Господній дар у першу чергу бути людиною, а відтак – господарник, аграрій, державник. І все це у ньому, в одній людині, було дуже гармонійно поєднано. Не раз при зустрічах роздумував: а чого більше, що переважає? І довго не знаходив. Як спочатку радіо-, а відтак – тележурналіст, мав можливість писати інтерв’ю з Василем Михайловичем, входив у його внутрішній світ, торкався здебільшого людинознавчих питань, і відчував ту незбагненну глибину знань, досвіду, освіченості, інтелігентності, розуміння і відчуття часу, вміння бачити людей, сім’ю, родину. Розумію лишень тепер, що п. Василь вивчав і мене… Поза великодержавними справами вмів у людині побачити і золоте зерно щирості, доброти, поваги, і професійних навичок та здібностей.

Якось, пригадую, після радійного діалогу, Василь Михайлович запросив до ошатної світлиці на, як він казав, «маленьку гостину». Спілкувалися, а потім попросив: «Богданку, ану заспівайте оту пісню про «осінь для матері», де вона «зайшла у двір та й мамі косу розплітає». Я співав і бачив сльози на очах статечного чоловіка, його милої дружини – і тоді почав відчувати, що у Василеві Ткачуку, у його внутрішній царині, якнайбільше таки Людини! І якось, як підтвердження, при наступній стрічі, мовив: «Думаєш, Богданку, що то ордени чи медалі красять людину? Та ж ні! У людині людяне тільки підсилюють її вчинки, добрі справи, думки, помисли і дії. Ось тут головне!» А далі йшли міркування про те, як часто світ людини комерціолізується, згіршується до поняття заробітку, статків і… все. Не завжди п. Василь був багатослівним, але завжди вмів виокремити і в людині, і в часі те, що головніше, те, що найсуттєвіше, те, що не намарне, що не дріб’язкове.

Якось зауважив: «Розумієте, Богданку, дуже важливо у нашому суєтному житті не переплутати ціни і цінності. Хай би що там не сталося, – бо таким чином все може зійти на пси!..» Йому, Василеві Ткачуку, вірилося, бо пройшовши щаблі аграрника, депутата Верховної Ради, Міністра сільського господарства, Василь Ткачук дуже бережливо ніс у собі світло людини в Людині…

Скажете: архаїчно? Ні, навпаки! На сьогодні надто актуально і важливо! Якось маліє наш час на таких особистостей, надто…

Тамара ПРИХОДЬКО, головний редактор ТРК «Нове телебачення краю»:

Пана Ткачука я знаю відтоді, коли він уже відійшов від бізнесової діяльності, але залишався авторитетною і впливовою людиною, відомою в усій Україні. Ми не мали спільних творчих проєктів, бо наше телебачення тоді лише створювалося, тож знайомство і спілкування з ним відбувалося не в робочій студійній обстановці, а в невимушеній атмосфері його гостинного дому та двору. Сюди, на запрошення господаря, з’їжджалися коломийські журналісти, щоб відпочити, погостювати, поспілкуватися з родиною Ткачуків та між собою. Адже садиба в Підгайчиках була чи не перша на Коломийщині, де гармонійно поєдналися креативні ідеї господарів, творчий задум дизайнера й особливості місцевого ландшафту. Згодом це унікальне місце стало таким популярним, що приваблювало молодят Коломийщини для проведення весільних фотосесій. Тож у сезон весіль кортежі з молодятами, дружбами-дружками й родичами щотижня прибували сюди, щоб у цьому красивому й оригінальному місці провести фотовідеозйомки щасливих моментів весільної церемонії.

Запам’яталося, як уважно і з пошаною ставився Василь Михайлович до кожного гостя. Разом з дружиною, пані Анастасією, проводив екскурсії своїм подвір’ям, розповідав про водойми, цікаві рослини, посаджені власноруч фруктові деревця. Припрошував до столу, наливав і тостував, фотографувався і набувався разом з нами. Незважаючи на високий суспільний статус, пан Ткачук був простим і людяним у спілкуванні й поводженні з іншими людьми.

Ольга ГАВРИЛЮК, головний редактор газети «Вільний голос» 2006–2011 рр.

Василь Михайлович Ткачук ще за життя став легендарною постаттю, яка вивищувалася над багатьма іншими достойними, авторитетними, впливовими посадовцями, господарниками, політиками. У 2000-х роках на Коломийщині не було впливовішої людини, ніж Василь Ткачук; обізнані люди запевняли, що без його негласного схвалення в районі не відбувалося керівних кадрових призначень, не ухвалювалося жодного важливого рішення. Правда це чи ні, не знаю, але не здивуюсь, якщо так і було насправді.

Як журналістці, головній редакторці міськрайонної газети «Вільний голос», мені дуже імпонувало ставлення Василя Михайловича до медіа, до людей творчих професій. Він підтримував місцеві ЗМІ фінансово, читав і передплачував нашу газету не тільки для своєї родини, а й для колективів, громадських організацій, ветеранів визвольного руху. Таке ставлення авторитетної людини було фінансовою і моральною підтримкою нашого колективу, важливим і гідним наслідування поцінуванням журналістської праці.

Пригадую, як декілька років підряд панство Ткачуків приймало працівників масмедіа Коломийщини, з нагоди Дня журналіста, в своїй підгайчиківській садибі. Наше професійне свято випадає на початку літа, 6 червня, – це чудова пора для пікніків і гостин просто неба. На обійсті Ткачуків чимало обладнаних гостьових зон, і вони в той час точно не простоювали, бо сповна використовувалися за призначенням. Зауважу, що в коломийських виданнях тоді працювало багато людей: два великих колективи газетярів, працівники радіо і телебачення, згодом додались інтернет-видання. Запрошені були всі, і кожен був бажаним гостем у пана Василя і пані Анастасії. На такій гостині ми смакували приготовленими на вогнищі стравами, милувалися ландшафтними локаціями, нам пропонували розваги, концертну програму, танці. Та головною родзинкою було спілкування з Ткачуками – цікавими, красивими, гостинними господарями та їх великою родиною. Про ті прекрасні миті дотепер нагадують фотознімки в наших альбомах і редакційних архівах.

Випадало спілкуватися з Василем Михайловичем і з інших приводів. Пам’ятається зимовий день 14 січня 2006 чи 2007 року, на старий Новий рік та іменини Василя Михайловича. В одному з сіл району того казково сніжного дня відкривали дитячий садок. Одразу після урочистостей разом з тодішніми керівниками району їдемо в Підгайчики, де у великій вітальні, за повними столами, гості змінюють одні одних, хтось уже дякує, а хтось щойно приїхав. І кожного пан Ткачук щиро вітав, гостив і опісля проводжав, зустрічаючи чергових гостей. Колядували церковні і світські хори, вітали іменинника близькі і далекі гості, а він був однаково радий усім, незалежно від статусу і статків…

Людині з патріотичними переконаннями було важко вписатися в київський істеблішмент. Розповідали, що коли в 1992 році Василя Ткачука призначили Міністром сільського господарства, то він зі здивуванням побачив на стіні міністерського кабінету… портрет леніна! Виявляється, що на другому році незалежності столичні чиновники не квапилися його знімати, бо звично гляділи в бік москви: мовляв, ще невідомо, як воно обернеться «з тією незалежністю». Василь Михайлович єдиний відважився повергнути комуністичного ідола – хоча би в окремо взятому міністерському кабінеті. А ось чи міг він почуватися своїм серед тодішніх столичних «ждунів» і чи багато міг зробити, керуючи корупціонерами і саботажниками, – питання риторичне.

До наших краян пан Ткачук ставився по-простому, був людяним, співчутливим і готовим допомогти тим, у кого сталася прикрість чи лихо. Люди цінували це і довіряли, обираючи авторитетного і відповідального керівника до українського парламенту… З такими людьми відходить ціла епоха. Відходить, та не забувається…

Багато що в нашому місті нагадує про Василя Михайловича, його бізнесову, громадську, доброчинну діяльність. Мабуть, настала пора увіковічнити його ім’я, назвавши ним вулицю, площу, сквер чи іншу локацію. Поруч з іменами новітніх Героїв, які полягли на фронті від рук москалів, варто вшановувати і тих людей, хто трудився на благо громади в мирний час. А Василь Михайлович Ткачук безперечно був одним із найавторитетніших краян часів незалежної України.

Богдан МАЛЕЦЬКИЙ, тележурналіст:

Василь Михайлович Ткачук. Хто він? Відповісти на це питання доволі важко, адже це Людина – Творець, Людина – Епоха, Людина!!!

Це була особистість неймовірно кипучої енергії, багатогранної діяльності й доброзичливості, співчуття та сердечної небайдужості до долі інших людей. А ще він був Людиною дивовижно сильною і цілеспрямованою. Мені довелося співпрацювати з цим великим прикарпатцем. Він був згустком позитивної енергії. Він нею підживлював багатьох людей. Він горів, поки повністю не вигорів…

Однак по собі залишив лише добрий спомин. Принаймні для мене. Вперше ми зустрілися на урочистостях, коли колгоспу, яким керував Василь Ткачук, вручали орден Леніна. Я, тоді ще зовсім юний, побачив живу легенду. Він був звичайним чоловіком, однак від нього завжди йшла добра і тепла енергія. Я тоді дивувався, звідки в цій Людині стільки сили? Думаю про це і зараз, коли пишу ці рядки.

Далі доля часто зводила мене зі світлої пам'яті Василем Михайловичем Ткачуком. Особливо часто спілкувалися після того, як я почав працювати журналістом. Мені не раз доводилося бувати в його оселі. Його дім – це уособлення української садиби, де завжди затишно і тихо. І лише Анастасія Тихонівна, улюблена дружина Василя Михайловича, наповнювала садибу "щебетанням" власних віршів. А ще дім славився своєю гостинністю. Жодного разу не вдалося піти від господарів, допоки тебе не нагодують. Та ще й відповідно до всіх законів гостинності!

Робота, робота і ще раз робота. Це було його кредо – будучи головою колгоспу чи депутатом української Верховної Ради, чи ще радянської, чи на посаді Міністра сільського господарства. До нього мали за честь приїжджати знані в державі люди, Президенти, міністри, депутати. А він дуже любив простих, звичайних людей. Тому хотів, щоб на його подвір'ї фотографувалися молоді пари та їхні гості. З ними він і спілкувався, і веселився, і накопичував свою Людську силу.

Василь Михайлович дуже любив творчих людей. З великою повагою ставився і до колег-журналістів. Постійно запрошував до себе, організовував для "акул пера" свята – і сам веселився разом з нами. А кошики з яблуками від Ткачука під Новий рік були для нас чудовим святковим сюрпризом!

Однак згодом світ у його очах почав тьмяніти. І Василь Михайлович почав дослухатися до життя навколо себе. "То ти, Богданку? – питав мене, коли я заходив до оселі. – А з тобою, чую, дівчатка прийшли." Так воно і було. Ми намагалися часто відвідувати Василя Михайловича. А він, проводжаючи нас, говорив: "Надовго приїзд не відкладайте". І ми з нетерпінням чекали наступної зустрічі з ним.

Чутка про хворобу Василя Михайловича сильно стурбувала не лише мене. А день його смерті став чорним у моєму календарі… Не стало цілої епохи, на прикладі якої я вчився життю. Біль з часом затих, а от пам'ять часто відображає моменти спілкування та зустрічей із великою Людиною, яка була, є і буде в моїй пам'яті прикладом життя. Хотілося б і собі прожити таке неповторне життя, як Василь Михайлович Ткачук. Доземний уклін пам'яті великого Українця за приклад і життєву школу, за щасливу можливість співпрацювати із ним!