Переселенсько-депортаційні процеси 1944-1946 рр. на Холмщині, Надсянні, Лемківщині - одна з найтрагічніших сторінок в історії українського народу і найменш досліджена. Відійшли в інші світи переселенці, які зазнали насильницько-злочинного характеру депортації зі своїх рідних земель.
Щороку другої неділі вересня громадська організація "Надсяння" вшановує пам'ять про депортованих українців на цвинтарі "Монастирок". Цього дня духівництво відслужило панахиду, написала у фейсбуці голова товариства
Леся Белявська.
"Коли Ви гордо співаєте гімн "Ще не вмерла України..." згадайте М.Вербицького (автора), який походить з села Явірник Руський (біля Перемишля) з національно-свідомого українського села (тепер територія Польщі)", - йдеться у дописі.
Нагадаємо, 2019 року вперше на державному рівні почали вшановувати роковини депортації західних українців.
Верховна Рада України встановила другу неділю вересня Днем пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. Тоді близько 700 тисяч українців позбавили домівок.
Західний кордон СРСР був визначений без врахування етнічного розселення українців та поляків. Тож комуністична влада вирішила полагодити це, просто насильно переселивши людей із їхньої батьківщини.
9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням». Виганяли українців з Польщі, а поляків з України.
«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі.
