«Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою», – так говорив владика Павло Василик переслідувачам української греко-католицької церкви, яка формально була ліквідована Львівським псевдособором 1946 року. І справді – ніякі репресії, обшуки та каторги не змогли знищити ні віри, ні церкви завдяки відданості й жертовності сотень греко-католицьких священиків. Перебувши сталінські табори, ризикуючи свободою, а навіть і життям, вони виконували свої душпастирські обов’язки підпільно – найчастіше у своїх власних помешканнях. Одним із таких священиків-мучеників, які не дали загинути українській церкві, був отець Микола Вонсуль.

Народився він 16 листопада 1906 року в селі Вовківці на Тернопільщині у священичій родині. Батько – о. Володимир, молодий енергійний парох, якого єпископ Хомишин направив у подільські села для піднесення релігійності та національної свідомості простих людей. Тож він відновлював церкви, організовував кооперативи й читальні товариства «Просвіта», навіть займався будівництвом приміщень для них у селах Вовківці, Шишківці, Боришківці, Садки. Маючи велику бібліотеку, заохочував студентів та гімназистів користуватися нею, бо справедливо вважав, що користь з книжки буде лише тоді, коли її читатимуть. Отже, зростаючи в такій атмосфері, діти священика тягнулися до освіти та активно долучалися до українських організацій. Навчаючись у Львівській гімназії, всі троє старших – Богдан, Микола й Марійка – були членами «Пласту». Відтак брати вступили на вищі студії: Богдан в Грац (Австрія), а Микола – на філософський факультет Львівського університету. Але раптова смерть батька у 1927 р. змусила їх змінити життєві плани. Богдан повернувся додому, щоб допомагати матері утримувати молодших дітей (в сім’ї їх було шестеро), а Микола вирішив стати священиком, як тато. Закінчивши Станіславівську духовну семінарію, 1931 року він отримав єрейські свячення і вже в червні розпочав душпастирське служіння як сотрудник пароха о. Олександра Русина в Коломиї. Тут був також викладачем релігії – катехитом – у школі ім. І. Франка Українського Педагогічного Товариства «Рідна Школа» та в с. Шепарівцях, надавав духовну опіку хворим у міській лікарні та в’язням тюрми на вул. Романовського (тепер – М. Павлика).

До Коломиї переїхала й уся родина. Сестра Марія, ставши продавчинею української кооперативної крамниці «Жіночий базар», самовіддано поринула в громадську працю: стала членкинею ОУН, «Союзу українок», товариства ім. Г. Сковороди, «Просвіти», співала в хорі «Боян», брала участь в організації імпрез. Богдан теж працював в українській кооперації, вступив до ОУН, був переслідуваний польською владою. Зрештою вся сім’я була дуже патріотичною, національно свідомою і, можливо, саме через це зазнала такої трагічної долі. Велике горе спіткало родину 1934 року, коли несподівано заподіявши собі смерть, пішов у засвіти брат о. Миколи, учень коломийської гімназії, член юнацтва Організації Українських Націоналістів Володимир.

Та життя тривало, й невдовзі отець М. Вонсуль був переведений на парохію до села Солотвин, тепер Богородчанського району, де ревно виконував душпастирську працю від 1936 до 1939 років, відтак став завідувачем парохії в с. Кулачківцях на Снятинщині. Одразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР 23 червня 1941 р. Марія, Марта та о. Микола Вонсулі були заарештовані енкаведистами й «судом трьох» засуджені до розстрілу за «шпіонаж». Але, на диво, тоді їм вдалося вціліти. Тікаючи від стрімкого наступу мадярської армії, більшовики завантажили коломийських в’язнів у товарні вагони й повезли на схід. 7 липня 1941р. біля міста Біла Церква потяг потрапив під бомбардування, тож арештанти, намагаючись врятуватися, вистрибували з палаючих вагонів і пішки добиралися додому. Марта, Марія та о. Микола пройшли понад 500 кілометрів, перетинаючи під свист куль лінію фронту, харчуючись листям дерев, тамуючи спрагу водою з калюж, ночуючи в лісі. Було й таке, що місцеві люди впускали їх до хати або ж клали спати в стодолі, а то й давали теплої їжі. Та більшість, маючи ще страх перед більшовиками, сторонилися їх. Мабуть, до кінця життя не могли забути Вонсулі мати-страдницю, з якою зустрілися на своєму довгому шляху додому. Носила вона на шиї важкий залізний хрест як покуту за великий гріх: в часі страшного голоду у відчаї пожертвувала однією своєю дитиною, щоб прогодувати інших.

Отець Микола повернувся до священичої служби в Кулачківцях, а сестра Марійка потрапила на якийсь час ще до гестапівської в’язниці, відтак – радянської тюрми, але – знову диво – після численних принижень, побоїв та допитів вийшла на волю.

Боячись більшовицьких переслідувань, у 1944 р. покинули Україну брат Іван і сестра Марта. Але від долі не втечеш: уже в серпні цього року дівчина загинула під час бомбардування у Страсбургу.

А в липні 1945 р. знову заарештували о. Миколу, й майже 10 місяців він перебув у Станіславській в’язниці. За цей час всю Коломию сколихнула трагічна подія, яка болючою раною зачепила й родину Вонсулів. Перед першими післявоєнними виборами на початку лютого 1946 р. близько 70 представників міської інтелігенції було взято в заручники. Серед них – гірничий інженер Корнелій Сербинський, викладачі Теофіл Гадзінський, Іван Лобода, Степан Маланюк, Василь Степаняк, лікар Мирослав Руденський, знаний коломиянин Антін Гінчицький, а також актори театру Василь Симчич, Василь Ткачук та брат о. Миколи Богдан Вонсуль. Арештантів помістили у в’язницю на теперішній вулиці Драгоманова, 3, над ними знущалися, їх жорстоко катували. За що?! Щоб не перешкодили виборам? Та ще незрозумілішим стало «щеплення» всіх ув’язнених буцімто від тифу чи сибірської виразки уже після «успішних» виборів. Більшість «вакцинованих» в’язнів не могли навіть припустити, що цими ін’єкціями їх намагалися знищити. Лише В. Симчич і ще хтось висмоктали отруту одразу після того, як за «медиками» замкнулися двері камери. Відтак арештантів почали відпускати, ймовірно, поступово, не усіх одночасно. А ще через кілька днів їх, один за одним, коломияни проводжали в останню дорогу. На сторінках метричної книги знаходимо записи про смерть 23 лютого К. Сербинського, 1 березня – С. Маланюка, 4 березня – В. Ткачука, 14 – І. Лободи…Причини смерті – різні, про ін’єкції, звичайно ж, нічого не сказано. А от записів про Б. Вонсуля й А. Гінчицького немає. Вони померли ще у в’язниці 23 лютого і 5 березня відповідно, а їх тіла так рідним і не віддали. Лише через п’ять тижнів родині вдалося знайти затоптане тіло Богдана й похоронити. Про смерть брата отець Микола дізнався із записок, які передавали в тюрму сестра й мама, ховаючи їх здебільшого в рушнику або харчах. Та, не розуміючи причини, запитував: «Мамусю! Що сталося з Б. Як він скінчив? Чи може повторилась Влодкова трагедія. Прошу написати всьо докладно. Мамусю! Прошу не упадати духом. Нам дано перенести тяжкі хрести. Мусимо бути сильні». Підтримував своїх найрідніших, як міг: «Марусенько! Як я хотів би тепер особливо бути біля Тебе моя Дитинко потішити Вас у нашім горю. Пам’ятай Сонічко, що я і так все і думкою і серцем з Тобою. Вірю в Тебе і в Твою сильну волю і витревалість в нещастю. Багато є родин, що так терплять як наші. Багато таких є матерей і сестер як Ви. Най Мати Божа Вас споможе. Ми не падаєм духом. Сердечно цілую руці мамусі і зі щирого серця прошу Бога о силу і потіху для того великого таким болем зраненого серця. Сердечно здоровлю Тебе моє Сонічко. Будь здорова, Дитинко моя». Отець Микола Вонсуль, так і не згодившись підписати православіє, був засуджений на 10 років каторги й відправлений етапом до Кахастану. Перед виїздом 17 травня 1946 р. писав родині: «Не знаю чи вже вернуся і чи Вас Всіх побачу… Прошу мною не журитись. Можливо, що винесу цілу голову з цеї авантури. Думаю про Вас все і все за Вас молюсь. Мамусю, прошу триматись крепко. Прошу ждати мене».

Сестра Марія й згорьована мати вже не мали ким опікуватися – втратили всіх – тож, відмовляючи у всьому собі, продаючи одяг, меблі, килими, а також беручи на «вікт» людей (готуючи їм їжу за оплату), посилали посилки в далекі табори своєму Миколі. Після звільнення 1955 року о. М. Вонсуль ще змушений був залишатися на спецпоселенні в Караганді, працюючи будівельником. Мав непогану зарплатню, тож намагався тепер сам допомагати рідним, а ще організував у своєму помешканні підпільну греко-католицьку церкву для українських виселенців.

Повернувшись 1959 р. до мами й сестри в Коломию, Микола хоч і з труднощами, але таки влаштувався на роботу будівельником паперової фабрики. Водночас підпільно проводив Богослужіння, уділяв Святих Тайн як греко-католицький священик для мешканців Шепарівців, Дятьківців та Коломиї у власному помешканні, хоч перебував під пильним оком кагебістів. Не зрадив вірі й церкві ні на каторзі, ні в засланні, ні на «волі» в Коломиї, незважаючи на погрози та обшуки. Свою душпастирську місію виконував до останніх днів життя. Загинув раптово в грозову ніч 22 липня 1974 р. Згідно з розповіддю Іванни Станько, сусіди о. Миколи вранці побачили, що в його хаті все було посипане якимсь білим порошком і тліло, а сам священик лежав без ознак життя. Першими на місце трагедії прибули працівники КДБ, які віднайшли й забрали священичі речі – ризи, требники тощо. Сестра Марія змушена була підписати в прокуратурі акт про те, що брат загинув внаслідок нещасного випадку від удару блискавки. Вона усвідомлювала своє безсилля перед кагебістами, які заявляли, що їм не потрібні «уніати», але не сумнівалася в умисному вбивстві отця. На прохання громади Шепарівців о. М. Вонсуля поховали на сільському цвинтарі. Схиляємо голови в пошані перед світлої пам’яті отцем Миколою, страдницьке життя якого, як і сотень інших душпастирів, зберегло греко-католицьку церкву всупереч псевдособорам, репресіям, переслідуванням. Пам’ятаймо і його колись численну родину, яка своєю самопожертвою торувала шлях до незалежності Української держави.