Михайло Вінтоняк:
З Василем Михайловичем мене звела доля в 1986 році, коли я почав працювати інструктором Коломийського міськкому партії. За посадовими обов’язками мені було доручено організовувати співпрацю з колективом колгоспу «Прапор комунізму», який очолював Герой Соціалістичної Праці, депутат ВР СРСР Ткачук В. М. Для налагоджування співпраці необхідно було особисто познайомитися з керівником господарства.
Пам’ятаю, з яким хвилюванням я йшов на першу зустріч. Адже це – не просто керівник, а сам Василь Михайлович: видатна особистість, найвпливовіша людина в області! Від враження, яке справлю на нього, залежатиме ефективність моєї роботи в майбутньому. Однак, з кожним словом нашої розмови хвилювання зникало. Це не був екзамен на знання мною тонкощів сільськогосподарського виробництва, що мене найбільше хвилювало, адже я за фахом – інженер-механік деревообробного виробництва. Відбувалася щира буденна бесіда: Василь Михайлович розповів, що він починав трудову діяльність електрозварником, служив на флоті, освоював нові спеціальності, і з часом люди довірили ними управляти. Найскладніше в керівництві – робота з людьми. Головне – вміти донести до підлеглих, що добрі справи робляться не для держави, не для зростання іміджу керівника, а для них, з метою покращення виробничих і побутових умов, підвищення оплати праці та добробуту їх сімей. Ось так просто і доступно Василь Михайлович визначив основний напрям моєї діяльності в нашій майбутній співпраці. Зазначу, що в радянські часи було незвично чути такі висловлювання, адже головним гаслом тоді було: «Спочатку думай про державу, а потім про себе».
Василь Михайлович був керівником, який на перше місце ставив саме питання турботи про працівників, про добробут їхніх родин. Житло для сімей молодих спеціалістів, дитячий садочок, школа, амбулаторія, стадіон – це ті об’єкти, які створювали благодатний клімат для ефективної роботи працівників господарства. Виробничі досягнення були якраз наслідком такої політики керівника.
Запам’ятались останні роки існування СРСР. У 1988 році мені доручили зустріти на залізничному вокзалі Василя Михайловича, який повернувся з 19-ї всесоюзної конференції кпрс з москви, та запросити його на районну нараду активу. Коли я побачив, у якому стані він був, а тоді у Василя Михайловича було загострення тяжкої хвороби, я вирішив не згадувати про нараду. Але він сам запропонував поїхати не в лікарню, а на зустріч, адже у такий складний час люди повинні почути від очевидця про те, що робиться у «верхах». Депутат ВР СРСР Ткачук В. М. був одним із засновників групи академіка Сахарова, яка стала локомотивом у проведенні демократичних реформ та розпаді СРСР.
Зі здобуттям незалежності України Василь Михайлович активно використовував свій багатий досвід у становленні та розбудові молодої держави, очоливши Міністерство сільського господарства. Часто приїжджаючи додому, він ділився своїми думками щодо діяльності державних структур. Я, як керівник приватного підприємства, мав змогу розповісти Василю Михайловичу про ті проблеми, які виникають у підприємців через надмірну бюрократію і некомпетентність чиновників, а він – про небажання столичних чиновників змінювати застарілі радянські принципи управління, які важко викорінити з їхньої свідомості. Для цього потрібен час, і одній людині нереально змінити систему. Необхідно, щоби все суспільство бажало революційних змін…
Надзвичайно велику підтримку надавав Василь Михайлович учасникам Помаранчевої революції. Я тоді був координатором від Коломийського та Снятинського районів, займався організацією розселення і харчування «майданівців». Василь Михайлович, крім фінансової підтримки, допоміг вирішити питання розміщення нашого штабу, який працював у Києві впродовж трьох тижнів.
Цінними для мене були поради Василя Михайловича, коли я працював у Коломиї першим заступником міського голови та головою райдержадміністрації, особливо з кадрових питань. Він завжди наголошував на тому, що одноосібно неможливо вирішувати всі проблеми і завдання, які виникають у повсякденній роботі. Тому необхідно підібрати працівників, які є не лише професіоналами у відповідній галузі, але й поділяють твої принципи і підходи до організації роботи. Василь Михайлович жодного разу не запропонував мені на керівну посаду якусь кандидатуру, розуміючи, що мені буде незручно йому відмовити, а його принцип полягав у тому , що підбір кадрів – прерогатива керівника.
З приємністю згадую зустрічі з Віктором Ющенком, який дуже поважав Василя Михайловича і при нагоді не оминав його садибу. Спілкування за обіднім столом було на різні теми, крім політики, на яку Василь Михайлович накладав табу, адже вважав, що в повсякденному житті політики і так забагато.
Особливе місце в нашому спілкуванні належить святкуванню «Старого Нового року», коли в переддень свята Василя, на Меланії, ми перевдягалися і колядували, вітаючи Василя Михайловича з іменинами…
Незважаючи на надзвичайну зайнятість, Василь Михайлович знаходив час на спілкування з різними людьми, вислуховував їхні проблеми та запити і завжди намагався допомогти їх вирішити, адже основним принципом його життя було – служити людям.